https://www.dushevoi.ru/products/mebel-dlja-vannoj/mojdodyry/ 
А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  A-Z

 

Хіба це не значущі риси? Історія розсудить. Але я все-таки спробую надавати йому в майбутньому трохи менше місця. І для мене це легке завдання, бо майбутнє, не говорімо про нього, аж ніяк не туманне. А щодо вміння лишати збоку головне, гадаю, я розумівся на цьому, тим паче, що мав про цей феномен лише суперечливі знання. Але, повертаючись до своїх слабких місць, я повторюю: на узбережжі вони поводились нормально, атож, я не помічав нічого ненормального. Чи то я не надавав їм достатньої уваги, бо мене всього поглинала метаморфоза моєї здорової ноги, чи то там справді не відбувалося нічого особливого. Але, тільки-но я покинув пляж, гнаний страхом прокинутись коли-небудь далеко від матері, а мої обидві ноги згиналися вже не більше, ніж милиці, що забезпечували стрибок уперед, усі мої слабкі, слабкі, аж умирущі місця нагадали про себе, а водночас і про всі незручності, до яких вони призводять, коли не йдеться про життєво важливі частини тіла. Десь саме тієї пори мене боягузливо покинули пальці ноги, так би мовити, серед голого поля. Ви скажете, мовляв, це частина моїх розповідей про ноги й не має значення, бо, хай там як, я однаково не міг поставити ту ногу на землю. Гаразд. Але чи знаєте ви бодай те, про яку ногу йдеться? Ні. Я теж. Зачекайте, я розповім. Але ви маєте слушність, пальці ноги, власне, не були моїм слабким місцем, я вважав, що вони в дуже доброму стані, окрім кількох мозолів, врослих нігтів і схильности до корчів. Ні, мої справжні слабкі місця були не тут. І якщо я не складаю одразу разючого списку їх, то тільки тому, що не складу його ніколи. І я справді не складу його ніколи, хіба що, можливо, коли-небудь. Крім того, я б не хотів вам дати хибне уявлення про своє здоров'я, що, не бувши таким, яке називають міцним або напрочуд добрим, було, власне, несказанно задовільним. Бо інакше як я дожив би до такого старезного віку, як мій? Завдяки своїм моральним рисам? Належній гігієні? Життю просто неба? Недоїданню? Безсонню? Самотності? Переслідуванням? Довгим мовчазними завиванням (вити небезпечно)? Щоденному бажанню, щоб мене поглинула земля? Гаразд, гаразд. Доля злопам'ятна, але не такою мірою. Погляньте на матір. Від чого вона зрештою здохла? Я запитую себе про це. Я б не здивувався, якби її поховали живцем. Ох, та падлюка таки передала мені їх, свої непорушні мерзенні хромосоми, Щоб я, який жах, їжачився прищами від найніжнішого віку! Серце калатає, і то як! Щоб я мав сечоводи, – ні, ані слова на цю тему. Й надниркові залози. Й сечовий міхур. І сечовивідний канал. І головку члена. Санта Марія! Я вам скажу одну річ: я вже не ходжу до вітру, чесне слово. Але моя крайня плоть, досить слів, сочиться сечею, вдень і вночі, зрештою, гадаю, що то сеча, від неї тхне нирками. І це для мене, що втратив чуття нюху. Чи можна говорити про сечовипускання за таких обставин? Погляньмо. Мій піт, а прів я всякчас, теж мав дивний запах. І думаю, що й моя слина, завжди в достатку, теж мала той запах. Ет, та я звільнявся від своїх покидьків, це не мені уремія закриє очі. Мене теж, якщо на світі існує справедливість, поховають живцем, у відчаї знайти причину смерті. А той список моїх слабких місць, якого я не складу ніколи, боячись доконати себе, я, можливо, таки напишу коли-небудь, коли треба буде скласти інвентар моїх володінь і надбань. Бо того дня, якщо він настане коли-небудь, я менше боятимуся доконати себе, ніж сьогодні. Адже сьогодні, якщо я не відчуваю, що я точно на початку свого шляху, я не маю й претензій вважати, ніби я на підступах до фінішу. Отож я стримуюсь, коли думаю про спринт. Бо не мати змоги спринтувати, коли сигналять старт, – однаково, що відмовитися бігти. Але відмовлятися й навіть зупинятися на мить заборонено. Отже, й далі обережно просуваючись, я чекаю, коли дзвін мені бамкне: «Молою, не клопочися, це кінець». Саме отак я й міркував з допомогою образів, мало придатних для моєї ситуації. Мене не покидало відчуття, не знаю чому, або майже не знаю, ніби коли-небудь я розповім про все, що в мене ще лишилося, а надто про все, що я ще матиму. Але для цього треба почекати, щоб упевнитися, що я вже нічого не можу ані набути, ані втратити, ані викинути, ані дати. Тоді я зможу сказати, не боячись помилитися, що мені врешті лишилося з моїх надбань. Бо то буде кінець рахунку. А тим часом я ще можу і збідніти, і збагатитися, ой, аж ніяк не такою мірою, щоб моя ситуація могла б змінитися, але достатньою, щоб не дати мені тепер заявити про те, що лишилося в мене, а надто про те, що я матиму, бо я ще не мав усього. Але я анітрохи не розумів цього передчуття, і, гадаю, саме така найчастіше чекає найвиразніші передчуття: їх анітрохи не розуміють. Отже, це було б справжнє передчуття, яке можна перевірити. А от хибні передчуття більш зрозумілі чи ні? Думаю, що так, думаю, що все хибне й фальшиве з куди більшою вірогідністю можна звести до ясних, виразних уявлень, відмінних від решти уявлень. Але я можу помилятися. Мені аж ніяк не були властиві передчуття, а мав лише почуття, радше надпочуття, якщо можна так висловитись. Бо я знав наперед, чого саме я не передчую. Скажу навіть більше (хіба це щось коштує мені?), я знав тільки наперед, бо про теперішню мить не знав нічогісінько, ви, напевне, помітите цю особливість, або знав тільки коштом надлюдських зусиль, а потім я теж нічого не знав, знову повертався до невідання. І це все, у своїй сукупності, якщо можна його поєднати, повинно пояснити багато речей, зокрема мою дивовижну старість, подекуди ще незрілу, коли припустити, що стан мого здоров'я, всупереч усьому, що я розповідав про нього, був незадовільний, щоб усвідомити це. Я казав, що на стадії, до якої я дійшов, я посувався вперед дедалі повільніше і з дедалі більшими муками, і не тільки через мої ноги, а й через безліч інших так званих слабких місць, які не мали нічого спільного з моїми ногами. Хіба що припустити, хоча нічого не спонукає до такого припущення, що вони і стан моїх ніг були наслідками одного синдрому, що в такому разі мав якусь диявольську складність. Факт лишається фактом, і я дуже шкодую з цього приводу, хоча тепер надто пізно, щоб виправити ситуацію: під час цієї прогулянки я надто багато уваги зосереджував на своїх ногах, і то коштом усього іншого. Таж я не був звичайнісіньким, банальним калікою, аж ніяк, траплялися хвилини, коли ноги були найздоровішою частиною мого тіла, якщо абстрагуватися від мозку, здатного сформувати таке судження. Отже, я був змушений зупинятися дедалі частіше, я невпинно говоритиму про це, й лягати, всупереч правилу, то на спину, то на живіт, то на один бік, то на другий, і то якомога частіше, піднімаючи ноги вище від голови, щоб не загусала кров. А лежати, задерши ноги вище від голови, коли ті ноги не згинаються, – ніякий не відпочинок. Але не переживайте, я відпочивав. Коли йшлося про мій комфорт, я не шкодував своїх мук. Ліс ріс усюди навколо мене, і гілля, сплітаючись десь страшенно високо наді мною, захищало мене від світла та негоди. Присягаюсь, траплялися дні, коли я ступав не більше за тридцять-сорок кроків. Але сказати, щоб я шпортався в непроникній пітьмі, – ні, такого я не можу. Я шпортався, але пітьма не була непроникною. Панували своєрідні сині сутінки, більше ніж достатні для моїх зорових потреб. Я дивувався, чому ті сутінки не зелені, а сині, але бачив, що вони сині і, напевне, й були такі.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61
 https://sdvk.ru/Sanfayans/Rakovini/nad-mashinkoj/ 

 плитка джунгли для ванной