І додав: – Відсунься, в тебе з рота смердить. – Я мало не додав, мовляв, він не полоще зуби й нарікає на абсцес, – але вчасно зупинився. Не пора ще вводити якийсь інший мотив. Я повторив: – Що ти повинен робити?
Син зосередився:
– Піти до Голя за п'ятнадцять миль…
– Не переймайся тими милями! – урвав я його. – Ти в Голі. Що ти маєш робити? – Ні, мені вже терпець уривався. Син зрештою зрозумів. – І для кого той велосипед, для Ґеринґа? – Він ще не зрозумів, що той велосипед для нього. Щоправда, тієї пори він аж ніяк не був менший від мене. Ну, а щодо багажника, то все було так, ніби я нічого й не казав. Але кінець кінцем його розум почав усе розуміти. І то так, що син запитав мене, що робити, якщо йому не вистачить грошей. – Повернешся сюди, і ми порадимось. – Я звичайно, ще міркуючи про ці питання до того, як прокинувся син, передбачив, що він може постати перед труднощами і його запитуватимуть, зваживши на його юний вік, де він узяв стільки грошей. І я знав, що він має робити в такому випадку, тобто повинен знайти начальника жандармерії Поля, – або вимагати, щоб його привели до нього, – назватися і сказати, що це я, Жак Моран, доручив йому придбати велосипед у Голі; розмовляючи, він має створити враження, ніби я лишився в Шиті. Йшлося про дві вочевидь різні операції, перша полягала в тому, щоб передбачити даний випадок (перед тим, як прокинувся син), а друга – в тому, щоб знайти відповідь (на звістку, що найближче містечко – Голь). Але я відмовився давати синові настанови з приводу таких делікатних питань.
– Не бійся, – мовив я, – ти маєш досить грошей, щоб купити добрий велосипед, ти приведеш його сюди, не загаявшись ні на мить. – Коли йдеться про мого сина, треба все передбачити. Він би ніколи не здогадався, що треба робити з велосипедом, якщо він уже купить його. Він міг би лишитися в Голі, бозна за яких умов, чекаючи нових указівок. Син запитав мене, що зі мною. Я, Мабуть, скривив обличчя. – Зі мною те, що я втомився тебе бачити, – відповів я. Й запитав, чого він чекає.
– Мені погано, – відповів син. Я, хоча він запитував, що зі мною, не сказав нічогісінько, а він, дарма що його ніхто ні про що не запитував, заявляє, буцімто йому погано.
– Невже ти не вдоволений, – здивувався я, – що матимеш гарненького, новісінького велосипеда, що належатиме тільки тобі? – Я, безперечно, дуже хотів почути від нього, що він задоволений. Але тепер шкодував про свою фразу, що могла тільки збільшити його розгубленість. Але сказаного, мабуть, було вже досить для нашої родинної розмови. Син вийшов з халабуди, а коли я вважав, що він відійшов уже досить далеко, я й собі насилу виліз назовні. Син заледве ступив двадцять кроків. Я прибрав невимушеного вигляду, недбало зіпершись плечима об стовбур, дуже зігнувши здорову ногу, що стояла попереду. Гукнув сина, й він обернувся, я помахав рукою. Якусь мить він дивився на мене, а потім повернувся плечима й пішов далі. Я гукнув його на ім'я, він знов обернувся.
– Ліхтар, – закричав я, – добрий ліхтар! – Син не зрозумів. Таж як він міг зрозуміти за двадцять к років, якщо й за крок нічого не розумів? Син почав іти до мене. Я зробив йому знак іти далі, раз по раз вигукуючи: – Іди! Іди! – Він зупинився й дивився на мене, схиливши голову набік, мов папуга, вочевидь цілковито розгублений. Я нерозважливо нахилився, щоб підібрати якийсь камінь або уламок гілки, одне слово, що-небудь, що можна кинути, і мало не впав. Я відламав угорі над головою живу гілку й люто жбурнув її в його напрямі. Син розвернувся й побіг. І справді траплялися миті, коли я нітрохи не розумів його. Таж він повинен був знати, що я не докину до нього, навіть якби мав добрий камінь, а проте взяв ноги на плечі й дав драла. Можливо, боявся, що я побіжу за ним. Адже, гадаю, в моїй манері бігти і справді є щось страхітливе: голова закинута назад, зуби зціплені, лікті максимально зігнуті, а коліна мало не б'ють мені по обличчю. Завдяки такій манері бігти я часто наздоганяв навіть тих, хто був прудкіший від мене. Люди зупинялися й чекали мене, щоб не бачити, як за ними й далі женеться таке несамовите страховисько. Ну, а щодо ліхтаря, то ми не мали в ньому потреби. Згодом, коли велосипед посяде своє місце в житті мого сина, в його житті невинних ігор та обов'язків, ліхтар буде необхідною річчю, світячи йому під час нічних прогулянок. Думаючи, безперечно, саме про це щасливе майбутнє, я й згадав про ліхтар і крикнув синові купити добрий ліхтар, щоб згодом його приїзди та від'їзди були освітлені й безпечні. Я міг би ще сказати йому звернути пильну увагу на дзвінок, трохи відкрутити ковпачок і уважно зазирнути всередину, пересвідчившись, що то добрий дзвоник і в доброму стані, перше ніж купувати його, і дзеленькнути кілька разів, щоб почути, як він звучить. Але згодом ми ще матимемо час перейматися такими речами. Тож, коли настане слушна мить, я з радістю допомагатиму синові поставити на його велосипед найкращі фари, і спереду, і ззаду, найкращий дзвоник і найкращі, які існують на світі, гальма.
День видався мені довгим. Мені бракувало сина! Я як міг знаходив собі роботу. Поїв кілька разів. Скористався тим, що я нарешті сам, не мавши іншого свідка, крім Бога, щоб мастурбувати. Моєму синові, напевне, свінула та сама ідея, й він зупинився де-небудь для мастурбації. Сподіваюся, вона дає йому більшу втіху, ніж мені. Кілька разів обійшов навколо халабуди, гадаючи, шо це піде на користь моєму коліну. Я ходив досить швидко, не відчуваючи великого болю, але швидко втомлювався. Після кільканадцяти кроків ногу обіймала велика втома, вона немов важчала, і я був змушений зупинятися. Але цей стан одразу минав, і я знову міг ходити. Випив трошки морфіну. Ставив собі деякі запитання. Чому я не сказав синові принести те, що могло б придатись для лікування? Чому приховав від нього, що я хворий? Чи був я зрештою задоволений тим, що сталося зі мною, тож, можливо, навіть не хотів лікуватися? Досить довго я милувався красою місцевости, довго розглядав дерева, поля, небо, птахів і уважно слухав звуки, які долинали і здалеку, і зблизька. Якусь мить я, здається, сприймав тишу, про яку вже начебто згадував. Лігши в халабуді, думав про завдання, яке я виконував. Спробував знову пригадати, що я повинен робити з Молоєм, коли знайду його. Ходив аж до ручаю. Ліг на траву й дивився у воду, а потім умив обличчя та руки. Почекав, поки відновиться моє зображення, дививсь, як воно тремтить і починає дедалі більше бути схожим на мене. Вряди-годи краплина води, спадаючи з мого обличчя, знову брижила відображення. Вдень я не бачив нікого. Але ввечері почув чиїсь кроки, що кружляли навколо халабуди. Я не ворушився. Кроки подаленіли. Але трохи згодом, вийшовши не знати навіщо, за кілька кроків від себе я побачив чоловіка, що стояв нерухомо. Він стояв плечима до мене. Був у заважкому, як для літа, плащі і спирався на таку грубу палицю, значно товщу внизу, ніж угорі, що вона скидалася на довбню. Чоловік обернувся, і ми довго мовчки приглядались одне до одного. Тобто я прямо дивився на нього, як і завжди, щоб створити враження, ніби я не боюся, тоді як він лиш інколи позирав на мене, а потім опускав очі, здається, не так з несміливости, як з метою спокійно поміркувати про побачене, перше ніж додавати до нього нові образи. В холодному погляді незнайомця відчувалася незвичайна сила.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61
Син зосередився:
– Піти до Голя за п'ятнадцять миль…
– Не переймайся тими милями! – урвав я його. – Ти в Голі. Що ти маєш робити? – Ні, мені вже терпець уривався. Син зрештою зрозумів. – І для кого той велосипед, для Ґеринґа? – Він ще не зрозумів, що той велосипед для нього. Щоправда, тієї пори він аж ніяк не був менший від мене. Ну, а щодо багажника, то все було так, ніби я нічого й не казав. Але кінець кінцем його розум почав усе розуміти. І то так, що син запитав мене, що робити, якщо йому не вистачить грошей. – Повернешся сюди, і ми порадимось. – Я звичайно, ще міркуючи про ці питання до того, як прокинувся син, передбачив, що він може постати перед труднощами і його запитуватимуть, зваживши на його юний вік, де він узяв стільки грошей. І я знав, що він має робити в такому випадку, тобто повинен знайти начальника жандармерії Поля, – або вимагати, щоб його привели до нього, – назватися і сказати, що це я, Жак Моран, доручив йому придбати велосипед у Голі; розмовляючи, він має створити враження, ніби я лишився в Шиті. Йшлося про дві вочевидь різні операції, перша полягала в тому, щоб передбачити даний випадок (перед тим, як прокинувся син), а друга – в тому, щоб знайти відповідь (на звістку, що найближче містечко – Голь). Але я відмовився давати синові настанови з приводу таких делікатних питань.
– Не бійся, – мовив я, – ти маєш досить грошей, щоб купити добрий велосипед, ти приведеш його сюди, не загаявшись ні на мить. – Коли йдеться про мого сина, треба все передбачити. Він би ніколи не здогадався, що треба робити з велосипедом, якщо він уже купить його. Він міг би лишитися в Голі, бозна за яких умов, чекаючи нових указівок. Син запитав мене, що зі мною. Я, Мабуть, скривив обличчя. – Зі мною те, що я втомився тебе бачити, – відповів я. Й запитав, чого він чекає.
– Мені погано, – відповів син. Я, хоча він запитував, що зі мною, не сказав нічогісінько, а він, дарма що його ніхто ні про що не запитував, заявляє, буцімто йому погано.
– Невже ти не вдоволений, – здивувався я, – що матимеш гарненького, новісінького велосипеда, що належатиме тільки тобі? – Я, безперечно, дуже хотів почути від нього, що він задоволений. Але тепер шкодував про свою фразу, що могла тільки збільшити його розгубленість. Але сказаного, мабуть, було вже досить для нашої родинної розмови. Син вийшов з халабуди, а коли я вважав, що він відійшов уже досить далеко, я й собі насилу виліз назовні. Син заледве ступив двадцять кроків. Я прибрав невимушеного вигляду, недбало зіпершись плечима об стовбур, дуже зігнувши здорову ногу, що стояла попереду. Гукнув сина, й він обернувся, я помахав рукою. Якусь мить він дивився на мене, а потім повернувся плечима й пішов далі. Я гукнув його на ім'я, він знов обернувся.
– Ліхтар, – закричав я, – добрий ліхтар! – Син не зрозумів. Таж як він міг зрозуміти за двадцять к років, якщо й за крок нічого не розумів? Син почав іти до мене. Я зробив йому знак іти далі, раз по раз вигукуючи: – Іди! Іди! – Він зупинився й дивився на мене, схиливши голову набік, мов папуга, вочевидь цілковито розгублений. Я нерозважливо нахилився, щоб підібрати якийсь камінь або уламок гілки, одне слово, що-небудь, що можна кинути, і мало не впав. Я відламав угорі над головою живу гілку й люто жбурнув її в його напрямі. Син розвернувся й побіг. І справді траплялися миті, коли я нітрохи не розумів його. Таж він повинен був знати, що я не докину до нього, навіть якби мав добрий камінь, а проте взяв ноги на плечі й дав драла. Можливо, боявся, що я побіжу за ним. Адже, гадаю, в моїй манері бігти і справді є щось страхітливе: голова закинута назад, зуби зціплені, лікті максимально зігнуті, а коліна мало не б'ють мені по обличчю. Завдяки такій манері бігти я часто наздоганяв навіть тих, хто був прудкіший від мене. Люди зупинялися й чекали мене, щоб не бачити, як за ними й далі женеться таке несамовите страховисько. Ну, а щодо ліхтаря, то ми не мали в ньому потреби. Згодом, коли велосипед посяде своє місце в житті мого сина, в його житті невинних ігор та обов'язків, ліхтар буде необхідною річчю, світячи йому під час нічних прогулянок. Думаючи, безперечно, саме про це щасливе майбутнє, я й згадав про ліхтар і крикнув синові купити добрий ліхтар, щоб згодом його приїзди та від'їзди були освітлені й безпечні. Я міг би ще сказати йому звернути пильну увагу на дзвінок, трохи відкрутити ковпачок і уважно зазирнути всередину, пересвідчившись, що то добрий дзвоник і в доброму стані, перше ніж купувати його, і дзеленькнути кілька разів, щоб почути, як він звучить. Але згодом ми ще матимемо час перейматися такими речами. Тож, коли настане слушна мить, я з радістю допомагатиму синові поставити на його велосипед найкращі фари, і спереду, і ззаду, найкращий дзвоник і найкращі, які існують на світі, гальма.
День видався мені довгим. Мені бракувало сина! Я як міг знаходив собі роботу. Поїв кілька разів. Скористався тим, що я нарешті сам, не мавши іншого свідка, крім Бога, щоб мастурбувати. Моєму синові, напевне, свінула та сама ідея, й він зупинився де-небудь для мастурбації. Сподіваюся, вона дає йому більшу втіху, ніж мені. Кілька разів обійшов навколо халабуди, гадаючи, шо це піде на користь моєму коліну. Я ходив досить швидко, не відчуваючи великого болю, але швидко втомлювався. Після кільканадцяти кроків ногу обіймала велика втома, вона немов важчала, і я був змушений зупинятися. Але цей стан одразу минав, і я знову міг ходити. Випив трошки морфіну. Ставив собі деякі запитання. Чому я не сказав синові принести те, що могло б придатись для лікування? Чому приховав від нього, що я хворий? Чи був я зрештою задоволений тим, що сталося зі мною, тож, можливо, навіть не хотів лікуватися? Досить довго я милувався красою місцевости, довго розглядав дерева, поля, небо, птахів і уважно слухав звуки, які долинали і здалеку, і зблизька. Якусь мить я, здається, сприймав тишу, про яку вже начебто згадував. Лігши в халабуді, думав про завдання, яке я виконував. Спробував знову пригадати, що я повинен робити з Молоєм, коли знайду його. Ходив аж до ручаю. Ліг на траву й дивився у воду, а потім умив обличчя та руки. Почекав, поки відновиться моє зображення, дививсь, як воно тремтить і починає дедалі більше бути схожим на мене. Вряди-годи краплина води, спадаючи з мого обличчя, знову брижила відображення. Вдень я не бачив нікого. Але ввечері почув чиїсь кроки, що кружляли навколо халабуди. Я не ворушився. Кроки подаленіли. Але трохи згодом, вийшовши не знати навіщо, за кілька кроків від себе я побачив чоловіка, що стояв нерухомо. Він стояв плечима до мене. Був у заважкому, як для літа, плащі і спирався на таку грубу палицю, значно товщу внизу, ніж угорі, що вона скидалася на довбню. Чоловік обернувся, і ми довго мовчки приглядались одне до одного. Тобто я прямо дивився на нього, як і завжди, щоб створити враження, ніби я не боюся, тоді як він лиш інколи позирав на мене, а потім опускав очі, здається, не так з несміливости, як з метою спокійно поміркувати про побачене, перше ніж додавати до нього нові образи. В холодному погляді незнайомця відчувалася незвичайна сила.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61