Так розтае пiтьмою тiнь .

- Iй-богу , не збагну .

Дарма .

Усе збагнеш , коли прикрутить .

А хто вам вроду каламутить ?

Хто варить воду з нас ?

- Нема нiкого винного . Здаеться ,

що сам господь - на всiй винi .

- Ти забiгаеш аж у днi майбутнього ?

Тобi не йметься ?

Надiешся на сили вiщi ?

На арифметику чекань ?

- На небi нi хмарини .

- Глянь -

надворi мов з вiдра перiщить .



Ми сидiли за пляшкою шампанського

в тихенькому прокуреному кафе .

I вона вiдчувала себе царицею ,

Афродитою , що проминувши рибалок

/ за столиками забивали козла / ,

алкоголiкiв , невтомних шукачiв

великих жiночих бюстiв ,

щойно зайшла в таверну ,

де тiнь ,i вино , i прихисток .

А коли ми вийшли

на знелюднiлий вечiрнiй берег

i я , не ждучи нагоди ,

спробував ii взяти ,

хвиля вiдбiгла , наче сторожовий пес ,

якого чекае попереду

чорна робота .


Вперiодрозгорнутогобудiвни

цтвакомунiзмунавсьомуфронтi

я вийшов уранцi за ворота -

бачу : крiзь штахетини

коза пробуе дiстати цибулю

з палiсадника

/ у цибулi багато вiтамiнiв

отож ii садять замiсть квiток / .

Я вжарив по нiй цеглиною

i файно влучив , що аж - аж - аж .

Ось що менi згадалось i потiшило ,

коли ввечерi я вкладався на сон .


Вночi його кусали блохи ,

а те ,

що половина людей земноi кулi

досi ще стогне пiд гнiтом капiталiзму

не давало йому змоги

склепiти очей .


День величався i пишався .

Ми ж , двое пiших пiшаниць ,

упали в небо горiлиць ,

а свiт , немов горiх , розпався .

I вже нi неба , нi землi -

лиш ти одна , моя надiе ,

i та не жеврiе - чорнiе

в опротипiвнiчнiй iмлi .

Та дякувати богу - вдвох .

Наш день попереду - мов зараз .

Ще й солов"iв любовна пара

спiвае тьох та перетьох .




- Досить кровi ! , продекламував кат ,

коли це нiж , загнаний менi попiд ребра ,

стримiв у спинi .

А я подумав , весь скривившись од болю :

що як вiн заходиться

ще й лiкувати мене ?


Сто дзеркал спрямовано на мене ,

в самоту мою i нiмоту .

Справдi - тут ? Ти справдi - тут ? Напевне ,

ти таки не тут . Таки не тут .

Де ж ти е ? А де ж ти е ? А де ж ти ?

Урвище ? Залом ? Ачи зигзаг ?

Ось вiн , довгожданий дощ . Як з решета .

Заливае душу , всю в сльозах .

Сто твоiх конань . Твоiх народжень .

Страх як тяжко висохлим очам .

Хто еси ? Живий чи мрець ? Чи може ,

i живий , i мрець ? I сам на сам ?





Нацiлений у небо обелiск ,

вода , як вiчнiсть , лiтепло струмуе ,

старий ясмин - оцвiттям весь нiмуе ,

а вiддалi - нiмуе чорний лiс ,

а навпiл зламаний iржавий крiс

в гранiт угрузлий - нiби розкошуе .

I тiльки мати сина вже не чуе ,

вже бiль ii старечий спопеливсь .

Вона сама . Вона слiпа - свiчадом

осiннього промерзлого ставка .

I висхла вижовкла ii рука

ще образи обмацуе нерадо .

Бо де там син ? Де бог ? Нема обох .

I смерть обсiла пустку , наче льох .




Я блукав мiстом своеi юностi ,
марно вiдшукуючи в нових кварталах
вчорашнi споруди , сквери , стежки ,
знайому лiпку на фронтонах будинкiв -
географiя втрачена .
Мiсто покращало й виросло ,
з"явились новi бульвари , готелi , вулицi ,
пам"ятники , стадiони , дерева ,
тiльки жодного знайомого обличчя в натовпi ,
жодного обличчя ,
котре б нагадало тобi
згублену молодiсть .
Сподiвався зустрiти бодай себе
отут , де струменiе фонтан ,
лямований штучним мармуром .
Марно .
Нема .
Пропалий безвiстi.
Знялися в небо легкi висотнi будинки ,
а ти бiля них - маленький-маленькйй .
Не розгледiти самому ,
не те що зустрiчним .
Зупинивши таксi ,
якийсь шофер пiдiйшов до фонтана ,
що оприскував незнайому гiнку топольку ,
вимив руки ,
потiм витягши носовичка ,
старанно витер долонi ,
сiв за стерно й помчав ,
знявши легеньку куряву .
Дивлячись йому вслiд ,
я вперше збагнув : життя - не вдалося .


В менi уже народжуеться бог ,
i напiвпам"ятний , напiвзабутий ,
немов i не в менi , а скраю смертi ,
куди живому зась - мiй внук i прадiд -
пережидае , заки я помру .
Я з ним удвох живу . Удвох iсную ,
коли нiкого . I гримить бiда ,
мов канонада . Вiн опорятунок ,
я ж бiлоусто мовлю : порятуй ,
мiй господи . Опорятуй на мить ,
а далi я , оговтаний , врятую
себе самого сам . Самого - сам .
Вiн хоче поза мене вийти . Прагне
рятуючи донищити мене ,
аби на протязi , на буряних вiтрах
я вийшов сам iз себе , наче шабля
виходить з пiхов . Хоче вийти геть ,
щоб згасла свiчка болю . Щоби тьма
впокорення мене порятувала
iнобуттям . Iножиттям . Найменням
уже невласним : ось вiн , той загал ,
яким кермуе той шалений бог ,
котрий в менi волiе народитись
/ а я ще тую свiчку посвiчу ,
аби менi не смеркло передчасно ,
просвiтлоi дороги свiчка чорна -
неначе перемога крадькома / .


I поблизу - радянський сад ,

будова й роздуми в марудi

про довгу чергу самозрад .

Я кочегарю в халабудi .

Ставок тьмянiе , наче нiч ,

розлита й вигускла до ртутi .

Так добираються до сутi

душi ? Доходять протирiч

iз розумом ? Iдуть на шпиль

тремкого молодого горя ?



Як вечiр душу розпросторив .

Як сяе антрацитний бiль

iз темряви . Немов вiдьмак -

не вiдведе од тебе й ока ,

все стежить , стежить неборак

i припадково й ненароком .




Зазираю в завтра - тьма i тьмуща
тьма . I тьмуща тьма . I тьмуща тьма .
Тiльки чорна водь . I чорна пуща .
А твого Святошина - нема .
Нi сестри , нi матерi , нi батька .
Нi дружини . Синку , озовись .
Понiмiли друзi . Чорна гатка
в темiнi . Пiтьмою - хоч залийсь .
Лиш тремтить , як вiра в спроневiрi ,
копiйчана свiчка на столi
та шугають люто по квартирi ,
нiби кажани , твоi жалi .
Шурхоти i шепоти i щеми
то твого спогадування днi ,
хлюпотять пiд веслами триреми ,
що горить в антоновiм огнi .
Все життя - неначе озирання
у минулий вiк .
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15