Треба було чимось прикрити
свою голомозу голову ,
але не було нiчого пiдхожого ,
довелося задовольнитися
шапкою з молодого оленя .
Тепер можна й вiдзначити
десятилiтнiй ювiлей своеi смертi .
I Марко , махнувши рукою ,
вирiшив проциндрити
частину заощаджених за десять рокiв
партiйних внескiв :
у гастрономi купив пляшку Московськоi ,
банку кiльки в томатному соусi ,
головку цибулi
i пiвбуханки житнього хлiба .
Спорядивши сiтку ,
вiн повернувся на цвинтар ,
випив , закусив
i блаженно полежавши горiлиць
подався на урочистостi
Свiт вiдзначав 100-лiтнiй ювiлей
Володимира Iллiча Ленiна .
48.
Раз на тиждень
Вони викопуються з землi ,
з нiрки , сизоi од самотностi ,
i збираються разом .
Кожен крiт уявляе себе людиною ,
забуваючи , що вiн крiт ,
але забувши , який вiн крiт ,
йому важко уявити себе людиною .
I тодi вони силують себе,
щоб пригадати небо над головою ,
уявляють свiтаннi кольори
нiч вечiр дощовi хмари
поки стае важко й помiтити
що неба небо
розточене по нiрках
сховалось пiд землею
iхня натура
стае кожному за найбiльший тягар
важчий за землю
що провисла над головою
важчий за оскарження зниклого неба
важчий за iснування
iншими днями
вони почуваються щасливими
i тодi iх виповнюе
тьмяна радiсть
i тодi заклопотанi
I
вони забувають
що на iхнiх вiдгодованих спинах
тримаеться земна i небесна твердь
Обидвi твердi iснують уперемiш
i вони просто не помiчають жодноi
Але мученики свого щастя
кроти потребують забутого горя
мовби повiтря
це допомагае травленню
i раз на тиждень
кроти викопуються з землi .
49.
Один лиш час i мае совiсть :
тече й тече, немов Днiпро .
Не знаю , зло це чи добро -
та загадкова невiдомiсть
вже й закiнчитися спiшить .
I те - померти ачи жить -
однаковiсiнько , iй богу ж
однаково . Чи ти чи нi ,
а помремо на чужинi ,
шукавши отчого порогу .
50.
- Надворi дощ ? - я запитав
- А так , на небi нi хмарини
I сльози на очах дружини
вiд сподiвань i вiд ослав
- А що ти , плачеш ? та покинь
- Авжеж , смiюся . Довгi злиднi
в цiй подобизнi днiв невиднi .
Так розтае пiтьмою тiнь .
- Iй-богу , не збагну .
Дарма .
Усе збагнеш , коли прикрутить .
А хто вам вроду каламутить ?
Хто варить воду з нас ?
- Нема нiкого винного . Здаеться ,
що сам господь - на всiй винi .
- Ти забiгаеш аж у днi майбутнього ?
Тобi не йметься ?
Надiешся на сили вiщi ?
На арифметику чекань ?
- На небi нi хмарини .
- Глянь -
надворi мов з вiдра перiщить .
51.
Ми сидiли за пляшкою шампанського
в тихенькому прокуреному кафе .
I вона вiдчувала себе царицею ,
Афродитою , що проминувши рибалок
/ за столиками забивали козла / ,
алкоголiкiв , невтомних шукачiв
великих жiночих бюстiв ,
щойно зайшла в таверну ,
де тiнь ,i вино , i прихисток .
А коли ми вийшли
на знелюднiлий вечiрнiй берег
i я , не ждучи нагоди ,
спробував ii взяти ,
хвиля вiдбiгла , наче сторожовий пес ,
якого чекае попереду
чорна робота .
52.
Вперiодрозгорнутогобудiвни
цтвакомунiзмунавсьомуфронтi
я вийшов уранцi за ворота -
бачу : крiзь штахетини
коза пробуе дiстати цибулю
з палiсадника
/ у цибулi багато вiтамiнiв
отож ii садять замiсть квiток / .
Я вжарив по нiй цеглиною
i файно влучив , що аж - аж - аж .
Ось що менi згадалось i потiшило ,
коли ввечерi я вкладався на сон .
53.
Вночi його кусали блохи ,
а те ,
що половина людей земноi кулi
досi ще стогне пiд гнiтом капiталiзму
не давало йому змоги
склепiти очей .
54.
День величався i пишався .
Ми ж , двое пiших пiшаниць ,
упали в небо горiлиць ,
а свiт , немов горiх , розпався .
I вже нi неба , нi землi -
лиш ти одна , моя надiе ,
i та не жеврiе - чорнiе
в опротипiвнiчнiй iмлi .
Та дякувати богу - вдвох .
Наш день попереду - мов зараз .
Ще й солов"iв любовна пара
спiвае тьох та перетьох .
55.
- Досить кровi ! , продекламував кат ,
коли це нiж , загнаний менi попiд ребра ,
стримiв у спинi .
А я подумав , весь скривившись од болю :
що як вiн заходиться
ще й лiкувати мене ?
56.
Сто дзеркал спрямовано на мене ,
в самоту мою i нiмоту .
Справдi - тут ? Ти справдi - тут ? Напевне ,
ти таки не тут . Таки не тут .
Де ж ти е ? А де ж ти е ? А де ж ти ?
Урвище ? Залом ? Ачи зигзаг ?
Ось вiн , довгожданий дощ . Як з решета .
Заливае душу , всю в сльозах .
Сто твоiх конань . Твоiх народжень .
Страх як тяжко висохлим очам .
Хто еси ? Живий чи мрець ? Чи може ,
i живий , i мрець ? I сам на сам ?
57.
Нацiлений у небо обелiск ,
вода , як вiчнiсть , лiтепло струмуе ,
старий ясмин - оцвiттям весь нiмуе ,
а вiддалi - нiмуе чорний лiс ,
а навпiл зламаний iржавий крiс
в гранiт угрузлий - нiби розкошуе .
I тiльки мати сина вже не чуе ,
вже бiль ii старечий спопеливсь .
Вона сама . Вона слiпа - свiчадом
осiннього промерзлого ставка .
I висхла вижовкла ii рука
ще образи обмацуе нерадо .
Бо де там син ? Де бог ? Нема обох .
I смерть обсiла пустку , наче льох .
58.
Я блукав мiстом своеi юностi ,
марно вiдшукуючи в нових кварталах
вчорашнi споруди , сквери , стежки ,
знайому лiпку на фронтонах будинкiв -
географiя втрачена .
Мiсто покращало й виросло ,
з"явились новi бульвари , готелi , вулицi ,
пам"ятники , стадiони , дерева ,
тiльки жодного знайомого обличчя в натовпi ,
жодного обличчя ,
котре б нагадало тобi
згублену молодiсть .
Сподiвався зустрiти бодай себе
отут , де струменiе фонтан ,
лямований штучним мармуром .
Марно .
Нема .
Пропалий безвiстi.
Знялися в небо легкi висотнi будинки ,
а ти бiля них - маленький-маленькйй .
Не розгледiти самому ,
не те що зустрiчним .
Зупинивши таксi ,
якийсь шофер пiдiйшов до фонтана ,
що оприскував незнайому гiнку топольку ,
вимив руки ,
потiм витягши носовичка ,
старанно витер долонi ,
сiв за стерно й помчав ,
знявши легеньку куряву .
Дивлячись йому вслiд ,
я вперше збагнув : життя - не вдалося .
59.
В менi уже народжуеться бог ,
i напiвпам"ятний , напiвзабутий ,
немов i не в менi , а скраю смертi ,
куди живому зась - мiй внук i прадiд -
пережидае , заки я помру .
Я з ним удвох живу . Удвох iсную ,
коли нiкого . I гримить бiда ,
мов канонада . Вiн опорятунок ,
я ж бiлоусто мовлю : порятуй ,
мiй господи . Опорятуй на мить ,
а далi я , оговтаний , врятую
себе самого сам . Самого - сам .
Вiн хоче поза мене вийти . Прагне
рятуючи донищити мене ,
аби на протязi , на буряних вiтрах
я вийшов сам iз себе , наче шабля
виходить з пiхов . Хоче вийти геть ,
щоб згасла свiчка болю . Щоби тьма
впокорення мене порятувала
iнобуттям . Iножиттям . Найменням
уже невласним : ось вiн , той загал ,
яким кермуе той шалений бог ,
котрий в менi волiе народитись
/ а я ще тую свiчку посвiчу ,
аби менi не смеркло передчасно ,
просвiтлоi дороги свiчка чорна -
неначе перемога крадькома / .
60.
I поблизу - радянський сад ,
будова й роздуми в марудi
про довгу чергу самозрад .
Я кочегарю в халабудi .
Ставок тьмянiе , наче нiч ,
розлита й вигускла до ртутi .
Так добираються до сутi
душi ? Доходять протирiч
iз розумом ? Iдуть на шпиль
тремкого молодого горя ?
Як вечiр душу розпросторив .
Як сяе антрацитний бiль
iз темряви . Немов вiдьмак -
не вiдведе од тебе й ока ,
все стежить , стежить неборак
i припадково й ненароком .
61.
Зазираю в завтра - тьма i тьмуща
тьма . I тьмуща тьма . I тьмуща тьма .
Тiльки чорна водь . I чорна пуща .
А твого Святошина - нема .
Нi сестри , нi матерi , нi батька .
Нi дружини . Синку , озовись .
Понiмiли друзi . Чорна гатка
в темiнi .
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15