Завiса впала.Я вже не актор -
глядач. А скiльки покотом у залi
лежить живих мерцiв,старих акторiв,
обпалених огнем шалених рамп.
I всi вони до мене простягають
осклiлi руки :
- О,щасливий Йорику,
твiй номер тут сто тридцять п"ять. По ньому
шукай подушку,ковдру i матрац,
I можеш спочивати,скiльки хочеш.
Тут час стоiть.Тут роки не минають.
Бо тут життя - з обiрваним кiнцем,
як у виставi. Тiльки е початок.
Кiнця ж нема.
- Як ця вистава зветься ?
- Щасливий Йорик.
- Тобто,я герой,
як кажуть заголовний ?
- Був героем,
тепер - скiнчилося.
Ми теж колись б у л и.
- А що за п"еса ?
- Варiант удатний
давно вже призабутого Шекспiра,
ii створив славетний драматург.
- А як його на прiзвище ?
- Нема в нас прiзвища.
- То як же так ?
- Iм"я годиться тiльки тим,
котрi iснують.
- А ви ?
- Ми всi однаково щасливi!
- А Йорик - божевiльний ?
- Нi.Щасливий.
Щасливий ? Так ? А я кретина грав.
- То що тебе дивуе ? Хай кретин,
розумний,генiальний чи щасливий
або нещасний - то пустi слова,
що правлять для розрiзнення та й тiльки.
А тут немае родових одмiн.
Бо кожен з нас - актор обо глядач
А це одне i те ж. Бо глядачевi
так само треба грати глядача,
I то - захопленого. А наймення
У нас нема свого. Нинi - Йорик,
а завтра вже н i х т о. Чекай на роль,
якою i почнеш найменуватись,
допоки скону. Раз единий - Йорик,
а все життя - нiхто. Нi тобi виду,
нi iменi. А грай чуже занудне
нашiптане життя - самi повтори.
Так живучи у ролi аж до смертi,
вивчай слова забутi: боротьба,
народ, любов, несамовитiсть, зрада,
поряднiсть, чеснiсть ...
Так багато слiв
тi предки повигадували. Боже -
життя на грiш, а так багато слiв:
I всi вони чужi i незнайомi.
Скажiмо, нас назвали будiвничi,
а що то - будiвничi - не питай.
- Ви щось будуете ?
- А що то - будувати ?
Так звуть вас - будiвничi, от i вже.
А нам до того байдуже. Хiба
тобi не все одно, що справжнiй Йорик
був зовсiм, може, i не Йорик. Навiть
напевне нi, раз так його зовуть.
Ти пам"ятаеш ? Гамлетовi в руки
попав лиш череп - нi очей, нi губ,
нi носа анi вух - зотлiв геть чисто,
ось так, як ми. То можеш називатись
як заманеться. Тут усе одно:
герой, актор, глядач, суфлер i автор -
усi живуть одне чуже життя:
удень - вистава, все одна й та сама,
хоч завше невiдома, бо ждання
то теж актор, що грае сподiвання
I вмiе виiнакшувати свiт.
А уночi - те ж саме. Лицедiй
вже звик до спокою. Допiру смеркне -
ховаеться пiд ковдру, нiби равлик
у мушлю. Той, скажiмо, бубонить
собi пiд нiс якiсь уривки ролi
( озвучуе мовчання й мертвий жест ),
а той займеться реготом - вiдлоск
летить в концертну яму. Третiй спить,
четвертий плаче. П"ятий - втупить очi
у стелю - i мовчить, мовчить, мовчить.
Ще був один - молився. Скiльки знаю -
вiн був iз нас найстаршим, пережив
аж трьох суфлерiв ( iх життя коротке ).
допоки не завiсився. З нудьги,
подейкували нашi лицедii,
хоча розмов про те i не було.
- Чому ж ? - А що балакати ? Даремне
плескати язиком. Ще хто почуе
i донесе суфлеровi. Бо ми
радiти зобов"язанi до смертi.
Це перший наш обов"язок. Колись
був завiтав до нас найголовнiший
суфлер. Велику раду вiн зiбрав
i слухав кожного. А ми стояли
i хором дякували. - Ну, а той ? - Дивився
i розуму випитував у нас.
Хто радо радiсть грав - того налiво,
нерадо хто - направо йди. Бо грiшник,
хто журиться. А праведний радiе.
Ото ж бо й е що так. I перегодом
понурих вивезли кудись. Казали,
до школи радостi. Та досi жоден з них
не повернувся звiдти. Ну, бувай,
бо завтра загадав менi суфлер
демонструвати щастя три години,
чотири - гнiв, а решту дня - любов
i вiдданiсть. То треба й вiдпочити.
I вже залишений напризволяще,
я мiзкував собi, що досить рух
единий одмiнити - i тодi
вже не збагнеш кiнця анi початку,
бо все переiнакшуеться. Свiт
тримаеться на випадкових рухах,
якi його озвучують. Пiтьма
навпомацки у костi грала. Глухо
постогнували соннi лицедii,
i оком Полiфема угорi
свiтив червоний мiсяць безязикий.
Я ждав чогось до ранку. Нiч ? Життя ?
Чи може, вiчнiсть проминула ? Тiльки
нарештi, увiмкнули дня рубильник
i краном баштовим пiдняли сонце,
а на склепiннi неба появило
двох лицедiiв, що спiвали дружно
за жайворонiв. Iз лабораторiй
взяло росу на пробу. I вчепило
рекламний щит: " Ставай - но до роботи,
почався день ". До будки влiз суфлер,
i п"еса почалася, не скiнчившись.
21.
Змагай, знеможений життям,
знеможений, змагай.
Минуле вабить вороттям
i врочить i нехай.
А ти, сомнамбуло, змагай,
у напiвснi живи,
де жовтi сходяться леви
у присмерковий гай.
У воду зазирнуть ставка
й свiчадо ночi п"ють,
iм шерсть полискуе шорстка,
мов пелехата лють.
А голоси протобажань
лиш горло перетнуть,
покрають серце без ножа
i мовчки одiйдуть,
лишивши, як загуслий бiль,
укритий смерком гай,
де тiнi товпляться в тобi,
проте - не потурай.
Он бач - верба - димочком тiнь.
Ти ж тiнi тiнi тiнi тiнi тiнь.
Анi рухнеться волосiнь,
занурена в глибiнь.
22.
Мов жертва щиростi - життя,
мов молодечих крил
пружнавий трiск, як небуттям
укрився суходiл.
Ти ще на кiнчику пера
возносишся увись.
а вже пора ? Давно пора.
Спадаючи, молись.
Як жертва щиростi, як кат
оговтаних бажань,
переминай за гранню грань,
чекаючи розплат -
за те, що марнував свiй вiк,
надмiру неба праг,
що був людинi чоловiк,
i друг, i брат, i враг.
I я найперше помолюсь
I вдруге помолюсь
I втрете помолюсь.
I в смерть
з землею порiднюсь.
23.
У тридцять лiт ти тiльки народився,
аби збагнути: мертвий ти еси
у мертвiм свiтi. I нема нiкого
окруж. Ти тiльки сам. I - мрець еси.
Хiба що так: недозволенний простiр
живого духу кличе самосмерть
подобою життя. Це - на початку.
А далi вже - й убiйництвом. Проте
природа розправляеться простiше.
Бо плоть твоя сплюндрована до тебе
I дух тобi спотворили давно.
Поневажаю iндивiдуальнiсть -
справiковий набуток лихолiть.
Отож - бреди назад. I скiльки сили
простуй назад. Бо тiльки там життя -
ще до народження. Iз свiту iмiтацiй -
вповзи у кожну з вимiнених шкур.
Простуй назад - в народження вертайся,
де щастя глупства, смороду i тьми,
I там витворюй рай. Там так i треба:
людина мае спати - отже й спить,
белькочучи якiсь слова спросоння.
Земля укрилась панцирем, немов
стара, давно оглухла черепаха,
а ти на нiй, мов кузочка мала,
що творить сталий свiт на збiглiй хвилi.
Нiвроку, вiдмолоджуеться смерть.

24.
Людина флюгер. Так. Людина флюгер.
пiдвладний вiтровi, а не собi.
Я знаю? Може, бог чуттями править.
чуттями править, може,дика товч
ще не оговтаних бажань людських.
А ти живеш навпомацки - i тiльки.
Самопiзнання - самозагасання.
Триматися у власному сiдлi -
такi химери юностi, що шкода
i часу i себе i бога - теж.
I вже. Вкипiла пiд ногами магма,
й ствердiла товщ i магма почувань,
i прагнення ствердiлостi - повтори.
... А змучений повторами, натрудиш
з"ятрiлу душу. I нема тобi
рятунку: прохромити твердь змертвiлу
I в море неспокiйно увiйти,
щоб борсатися i, немов вiтрило
порожне, виповнитись шалом дня
i вже покореному, порiднитись
з безумством свiту бiлого. Пливи
i погинай, заблукане човенце.
Як здумано життя чуттями править.
Зухвало як - цуратися душi
i навертати й повнитись. I вiчно
летiти в сонмi самопочезань.
25.
Вмирае пiзно чоловiк,
а родиться дочасно,
тому й на свiтi жити звик,
як раб i рабовласник.
Вiн като-жертва, жертво-кат,
страждае i богуе,
iде вперед, немов назад,
як душу гнiв руйнуе.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15