Вечiрнiй сон. I спогади. I дощ
колише свiт розпуклого ясмину.
Бездомний вiтер. Спи, маленький сину,
спи, сину мiй маленький, коли хоч.
Немае мами нашоi давно -
вертала, поспiшала, забарилась.
Надворi дощ i лле як iз барила.
Заснеш - i чуеш: торготить вiкно.
Здаеться, хтось пiдiйде до дверей,
проситиме негоду переждати.
Ти ж, синку, спи i не питай про матiр,
I бiльше не загадуй наперед,
бо не стоiть хвилина на хвилинi,
хвилина на хвилинi не стоiть.
Нехай тобi бодай у сновидiннi
появиться очiкувана мить.
41.
Цей бiль - як алкоголь агонiй,
як вимерзлий до хрусту жаль.
Передруковуйте прокльони
i переписуйте печаль.
Давно забуто, що е жити
I що е свiт i що е ти.
У власне тiло увiйти
дано лише несамовитим.
А ти ще довго сатанiй,
ще довго сатанiй, допоки
помреш, вiдчувши власнi кроки
на сивiй головi своiй.
42.
Тагiл. Зима. Шiстдесят перший рiк.
I я солдат, що пiсля всiх скорочень
попав сюди - докантувати строку,
одержав за зразкове военробство
( були солдатськi жарти - военраб )
увiльнення.
Напевне, цiлий рiк
проживши мiж болiт, ялин, казарм,
до мiста не показуючи носа,
я звикнув пити був ( замiсть горiлки -
трiйний одеколон ). Онучi прати
хоч раз на мiсяць. Згадувать дiвчат,
що буцiмто в життi одним i снили,
аби менi вiддати свiй вiнок.
Пускати в дiло свiй солдатський пасок,
розповiдать солонi анекдоти.
Навчився сачкувати так майстерно,
немов солдат, що добувае строк.
Отож - Тагiл. Не пам"ятаю - парк
чи сквер мiський зiбрав великий натовп
щасливих гаволовiв: школярi,
студенти, металурги, кагебiсти,
наш брат солдат, старi пенсiонери -
дивилися на виставку собак.
I то було видовище, скажу вам:
орденоноснi пси - могутнi груди,
обвiшанi медалями, а морди -
пихатi, як в заслужених митцiв
чи лаврейованих мiлiцйонерiв -
подзенькуючи бляшками, проходять,
зневагою вшановуючи натовп,
а бiля них, тримаючи побожно
ланцюг, - щасливi власники собак.
О мить блаженства - i людей i псiв!
Однi - щасливi ницiстю своею
i пpиналежнiстю чотиpиногим
так низько хиляться благочестиво
пеpед Н i ч и м, що зветься зокiл.
А дpугi - на хpебтах своiх довгастих
несуть такий тягаp своеi слави,
аж закипае вiд обpази кpов
в собачiм сеpцi: ось воно, мовляв
мистецтво для безpогих. Гнiт тяжкий
зумисних демокpатiй. П е p е д к и м
демонстpуватимем ясновельможнiсть
своiх заслуг i подвигiв ? Кого
вщасливлювати власною явою ?
К о м у показувати псову мiць,
деpжавну гоpдовитiсть i незламнiсть ?
Я був у натовпi. Я був н i к и м.
Я соpом вiдчував за власну ницiсть,
за военpабство. I безмipний жаль
виповнював мою голодну душу,
що я не пес. Оpденоносний пес.
43.
У цьому полi, синьому, як льон,
де тiльки ти i нi душi навколо,
уздрiв i скляк: блукало в тому полi
сто тiней. В полi, синьому, як льон.
А в цьому полi синьому, як льон,
судилося тобi самому бути,
аби спiзнати долi, як покути,
у цьому полi синьому, як льон.
Сто чорних тiней довжаться, ростуть
I вже, як лiс сосновоi малечi,
устрiч рушають. Вдатися до втечi?
Стежину власну, нiби дрiт, згорнуть?
Нi. Вистояти. Вистояти. Нi -
стояти. Тiльки тут. У цьому полi,
що наче льон. I власноi неволi
спiзнати тут, на рiднiй чужинi.
У цьому полi, синьому, як льон,
супроти тебе - сто тебе супроти.
I кожен супротивник - у скорботi.
I кожен супротивник, заборон
не знаючи, вергатиме прокльон,
твоею самотою обгорiлий.
Здичавiв дух i не впiзнае тiла
у цьому полi синьому, як льон.
44.
- Громадяни, дотримуйтесь тишi,
вимагають чотири щити навколо високоi вежi,
де великими лiтерами зазначено
" Всесоюзний науково-дослiдний центр
по аклiматизацii картоплi на Марсi ".
- Колись вона була дешевша за сiрники,
патетично вигукуе високий дiдусь,
гладячи рукою кота,
що визирае з-пiд пальта,
яке бувало в бувальцях.
- Ви бачили, в них нiколи не гасне свiтло,
пiдносить догори пальця
облисiлий пенсiонер у пенсне
( тiльки тепер вiн вiдриваеится вiд фолiанту ).
- Да-да, докидае лiтнiй чоловiк
у пожмаканiм костюмi,
i важко второпати, про що вiн думае.
- Героiчна, подиву гiдна робота,
компетентно протягуе людина в штатському,
при цьому вiн владно обдивляе численний гурт,
що зiбрався перед брамою,
i жде, коли ж, нарештi,
можна буде пекти картоплю на вулицях.
- Ось де повчитися, як треба служити
народовi,
мрiйливо виспiвуе бiлява дiвчина,
для якоi любов до народу
означае тiльки плотську любов.
З виразом облич як на сповiдi
люди побожно прислухаються
до врочистого гамору за муром.
Pаптом звiдти долинае хтивий
дiвочий веpеск.
Високий дiдуган витягуе суху шию,
вуха його нашоpошенi як у зайця.
Iнтелигент,втупившись у читання,
мало не носом водить по стоpiнках.
Знiяковiлий чоловiк у пожмаканiм костюмi
починае стаpанно пpигладжувати pуками
пасмуги на лацканах.
Людина у штатському вiдходить у тiнь
i там,нiби свiчки,запалюе очi:
спочатку починае жевpiти одне,потiм дpуге.
Бiлява дiвчина стае схожою на весталку.
Натовпом ходить оpганiзований кашель,
настiльки стpашний ,що обличчя деяких
скидаються на синi баклажани.
Дiвочi веpески не вщухають.
Вони pостуть i pостуть,
починаеться дика оpгiя,
тлустi муpи заходяться смiхом,
що збiгае iз них,як тiсто.
Люди нишкнуть,похиляючи голови,
нi паpи з уст.
Тимчасом на муp видиpаеться гаpна гейша
i показуе натовповi язика.
45.
Чого ти ждеш? Скажи - чого ти ждеш?
Кого ти виглядаеш з-перед свiту?
Кого ти сподiваешся зустрiти,
а най i стрiнеш - вiри не доймеш?
Тамтого свiту закуток глухий,
а в ньому жiнка, здумана зiгзиця,
шепоче спрагло: боже 6 най святиться,
о най святиться край проклятий мiй.
Ще видиться: чужий далекий край
i серед степу, де горить калина -
могила. Там ридае Украiна
над головою сина: прощавай.
I плачуть там, видушуючи з себе
сльозу навмисну, двое ворогiв,
радiючи, що син той не любив
нi Украiни, нi землi, нi неба.
I всуе хилиться висока тiнь
чужого болю. Пустинь Украiни
безмежнiшае в цьому голосiннi,
аж перемерзла луниться глибiнь
опiвнiчна.
Кого ж ти, демон зла,
кленеш, кленеш, кленеш i проклинаеш?
Кого з самого себе викликаеш?
Свою недолю? Грудочку тепла
пiд попелом столiть? Кого ж ти ждеш?
Невже сподiешся колись дожити,
щоб мовити чеканню: Все. Ми квити.
Ти забираеш, буцiмто даеш.
46.
Вдасться чи нi
сього разу повернутись додому?
Вдасться чи нi?
Cтарий терикон шахти 10 - бiс,
де ти в дитинствi збирав вугiлля,
обрiс чотирма новими.
I де з них твiй давнiй - не збагнеш.
Вулицею здибають тебе
незнайомi люди.
Двое старих,
чий син десять лiт тому
загинув в авiацiйнiй катастрофi,
колишуть немовля.
Давнi стежки переорано,
дороги дитинства
засадженi кукурудзою.
I навiть мама
з недовiрою позирае на тебе -
це ти чи нi?
Йде середина лiта.
Якраз над нашим городом,
над яблунями, обприсканими хлорофосом,
над карликовим вишником,
висадженим пару лiт тому
над твоею осамотiлою головою.
Йде середина лiта.
Зрiдка дощить високе серпневе небо,
гавкають собаки по дворищах
i крайня зоря над самим небосхилом
надсадно продираеться крiзь вiття дерев.
Йде середина лiта.
I видиться тобi потемнiлий став,
степ , охололий вiд птаства
i збирачiв овочу,
видиться вечiр,
заволочений хмарами,
видиться хатка - без вiкон i без дверей.
Йде середина лiта.

47. Марко Безсмертний
Напередоднi всенародного свята
покинувши могилу ,
Марко виграбався на свiт ,
розрiвняв землю ,
щоб нiхто не помiтив утечi ,
зайшов до найближчого райкому партii ,
вбрався в службовий одяг
/ йому попалися червонi сап"янцi ,
синi шаровари з червоним поясом
i сорочка з вишиваною манiшкою
на всi груди / .
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15