Я майже дійшов до підозри, що отець Амбруаз, знаючи про мої ранкові надмірності, тицьнув мені неосвічену облатку. Або що подумки стримував себе, промовляючи священні слова. Отож я повернувся додому в украй кепському гуморі, під дощем, що лив, наче з ринви.
Рагу розчарувало мене.
– Де цибуля? – закричав я.
– Розварилася, – відповіла Марта.
Я метнувся на кухню, шукати цибулю, бо підозрював, що служниця вийняла цибулю, знаючи, як я люблю її. Я нишпорив усюди аж до помийного відра. Нічого. Служниця глузливо поглядала на мене.
Я пішов до своєї кімнати, відкрив штори, поглянув на заволочене хмарами небо й ліг на постіль. Я не розумів, що сталося зі мною. Тієї пори мені було тяжко, що я не розумію. Я спробував опанувати себе. Марно. А чого ж тут іще сподіватися? Моє життя кудись повертало, але я не знав куди. І все-таки я спромігся заснути, а це річ нелегка, коли лихо не має виразних контурів. Я радів у тому присмерковому сні, що я таки сплю, аж тут до кімнати зайшов, не постукавши, син. О, якщо в нього й була риса, яку я ненавидів, так це те, що він заходив до моєї кімнати без стуку. Таж я міг якраз мастурбувати перед дзеркалом. Малоповчальне видовище для підлітка, що бачить, як батько, розстебнувши ширінку, підкотивши очі, перебуває в процесі здобуття похмурої, терпкої насолоди. Я гнівно нагадав синові про манери. Він запротестував, кажучи, що стукав аж двічі.
– Та можеш стукати хоч і сто разів, – відповів я, – але зайти маєш право тільки тоді, коли запросять!
– Але ж… – протягнув син.
– Що але ж? – запитав я.
– Ти мене запросив на половину п'ятої, – виправдовувався він.
– У житті, – не міг заспокоїтись я, – є річ, важливіша за пунктуальність, – сором'язливість. Повтори.
У тих зневажливих вустах моя фраза видалась мені безсоромною. Син був мокрий до останнього рубця.
– Що ти там розглядав? – запитав я.
– Лілійні, батьку, – відповів син.
«Лілійні, батьку!» Мій син мав украй своєрідну манеру говорити «батьку», коли прагнув образити мене.
– А тепер слухай мене добре, – мовив я. На його обличчі проступили стривоженість і увага. – Сьогодні ввечері, – перейшов я до суті, – ми вирушаємо в подорож. Ти вдягнеш свою зелену шкільну форму.
– Батьку, таж вона синя, – заперечив син.
– Синя або зелена – однаково її вдягнеш, – із притиском повторив я. Й повів свою розповідь далі: – Покладеш у маленький рюкзак, який я подарував тобі на день народження, туалетне причандалля, одну сорочку, сім пар трусів і пару шкарпеток. Ти зрозумів?
– Батьку, яку сорочку? – запитав син.
– Немає значення, просто сорочку!
– А які черевики взувати? – знову запитав він.
– У тебе дві пари черевиків, – мовив я, – святкові й повсякденні, – і ти ще запитуєш, які тобі взувати? Я підвівся. – Ти що, глузуєш із мене?
Я дав синові докладні настанови. Та чи були вони слушні? Чи витримають вони критичний аналіз? Чи не буду я змушений невдовзі скасувати їх? Я, що ніколи не міняв своєї думки перед сином. Тут усього можна боятися.
– Батьку, куди ми поїдемо? – запитав син.
Скільки разів я казав йому не розпитувати мене. І справді, а куди ми поїдемо?
– Роби, що я сказав? – звелів я.
– Завтра я маю йти до пана Пі, – сказав він.
– Підеш до нього іншого дня.
– Таж мені зуб болить! – благав син.
– Єй інші дантисти, – втішав його я, – пан Пі – не єдиний дантист Північної півкулі. – Й додав нерозважливо: – Ми ж не їдемо в пустелю.
– Але це дуже добрий лікар, – не вгавав син.
– Усі дантисти варті одне одного, – заспокоював я. Я міг би йому сказати, щоб він відчепися від мене зі своїм лікарем, але ні, я лагідно міркував разом з ним, говорив з ним як із рівнею. Так само я міг би зауважити, що він бреше, кажучи, ніби йому болить зуб. У нього і справді хворий зуб, здається, малий корінний, але він мук не завдавав. Пі сам казав мені про це.
– Зуб я полікував, – розповідав Пі, – тож тепер неможливо, щоб він знову дошкуляв вашому синові. – Я добре пригадую ту розмову. – В нього від природи дуже погані зуби.
– Від природи? – здивувався я. – Як від природи? На що ви натякаєте?
– Він народився з поганими зубами, – пояснював Пі, – й завжди матиме погані зуби. Я, звичайно, зроблю все, що можу.
Це мало означати, мовляв, я народився схильний робити все, що можу, і завжди неодмінно робитиму все, що можу. «Народився з поганими зубами»! Щодо мене, то в мене збереглися тільки різці, зуби, які хапають.
– Дощ не скінчився? – запитав я сина. Син витяг з кишені невеличке дзеркало й вивчав свій рот, піднімаючи пальцем верхню губу.
– Так, – протяг він, не уриваючи свого огляду.
– Досить колупатись у роті! – закричав я. – Підійди до вікна і скажи мені, чи скінчився дощ. – Син підійшов до вікна і сказав, що дощ не вщухає. – Все небо у хмарах?
– Так, – кивнув він.
– Ані найменшого просвіту?
– Так.
– Закрий штори, – звелів я. – Які приємні миті, поки око ще не звикло до темряви. – Ти ще досі тут? – запитав я. Син і досі був у кімнаті. Я запитав, чого він чекає, замість робити, що я наказав. Бувши ним, я б давно вже пішов з кімнати. Ні, син не вартий мене, не з однієї ми печі. Я не міг не дійти до такого висновку. Яке нікчемне задоволення – відчувати, що ти вищий від свого сина, тоді як це відчуття недостатнє, щоб заспокоїти докори сумління, що саме ти породив його.
– А можна взяти з собою мою колекцію марок? – запитав син. Він мав два альбоми, великий, де містилася власне колекція, і малий з марками-дублікатами. Я дозволив узяти цей другий альбом. Коли я можу дати втіху, не порушивши своїх принципів, я даю її залюбки. Син вийшов з кімнати.
Я підвівся й підійшов до вікна. Спокій тікав від мене. Я просунув голову між шторами. Дрібненький дощик, заволочене небо. Син не збрехав. Проясниться, може, десь о восьмій годині, о пів на дев'яту. Чудовий захід сонця, сутінки, ніч. Старий місяць, що зійде близько опівночі. Я подзвонив Марті і знову ліг.
– Сьогодні ми вечеряємо вдома, – мовив я.
– А хіба ми не завжди вечеряємо вдома? – з подивом глянула на мене служниця. Я ще не казав їй, що ми вирушаємо. Скажу їй про це лише останньої миті, так би мовити, з ногою в стремені. Я вкрай мало довіряв Марті. Гукну її останньої миті й повідомлю. Марто, скажу я, ми вирушаємо на день, на два, на три, на тиждень, два тижні – не знаю, бувай. Не годиться називати їй точну дату. Тоді навіщо я взагалі гукав її до себе? Вона б однаково подала нам вечерю, як подавала щодня. Я скоїв помилку, поставивши себе на її місце. А навіщо я не відпускав її цього пополудня? Зрозуміти це було легше. Але сказати їй, що ми вечеряємо вдома, – яка незграбність. І вона вже знала про це, гадала, ніби знає, і справді знала. А тепер через це непотрібне уточнення зачує щось незвичайне й почне шпигувати за нами, щоб дізнатися, про що йдеться. Перша помилка. А ось і друга, проте перша в часі: я забув наказати синові нічого нікому не говорити про нашу розмову. Хоча цей наказ навряд чи стримав би його. Байдуже, я повинен був вимагати, повинен. Я, звичайно такий кмітливий, тепер коїв самі дурниці. Я спробував надолужити свою помилку, проказавши:
– Трохи пізніше, ніж завжди, не раніше дев'ятої години. – Марта пішла, її примітивний розум уже ладен був закипіти. – Мене немає ні для кого, – додав я. Я знав, що вона робитиме: накине пальто на плечі й подасться вглиб саду. Там вона погукає Анну, стару куховарку сестер Ельснер, і вони довго шепотітимуться обидві через ґрати.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61
Рагу розчарувало мене.
– Де цибуля? – закричав я.
– Розварилася, – відповіла Марта.
Я метнувся на кухню, шукати цибулю, бо підозрював, що служниця вийняла цибулю, знаючи, як я люблю її. Я нишпорив усюди аж до помийного відра. Нічого. Служниця глузливо поглядала на мене.
Я пішов до своєї кімнати, відкрив штори, поглянув на заволочене хмарами небо й ліг на постіль. Я не розумів, що сталося зі мною. Тієї пори мені було тяжко, що я не розумію. Я спробував опанувати себе. Марно. А чого ж тут іще сподіватися? Моє життя кудись повертало, але я не знав куди. І все-таки я спромігся заснути, а це річ нелегка, коли лихо не має виразних контурів. Я радів у тому присмерковому сні, що я таки сплю, аж тут до кімнати зайшов, не постукавши, син. О, якщо в нього й була риса, яку я ненавидів, так це те, що він заходив до моєї кімнати без стуку. Таж я міг якраз мастурбувати перед дзеркалом. Малоповчальне видовище для підлітка, що бачить, як батько, розстебнувши ширінку, підкотивши очі, перебуває в процесі здобуття похмурої, терпкої насолоди. Я гнівно нагадав синові про манери. Він запротестував, кажучи, що стукав аж двічі.
– Та можеш стукати хоч і сто разів, – відповів я, – але зайти маєш право тільки тоді, коли запросять!
– Але ж… – протягнув син.
– Що але ж? – запитав я.
– Ти мене запросив на половину п'ятої, – виправдовувався він.
– У житті, – не міг заспокоїтись я, – є річ, важливіша за пунктуальність, – сором'язливість. Повтори.
У тих зневажливих вустах моя фраза видалась мені безсоромною. Син був мокрий до останнього рубця.
– Що ти там розглядав? – запитав я.
– Лілійні, батьку, – відповів син.
«Лілійні, батьку!» Мій син мав украй своєрідну манеру говорити «батьку», коли прагнув образити мене.
– А тепер слухай мене добре, – мовив я. На його обличчі проступили стривоженість і увага. – Сьогодні ввечері, – перейшов я до суті, – ми вирушаємо в подорож. Ти вдягнеш свою зелену шкільну форму.
– Батьку, таж вона синя, – заперечив син.
– Синя або зелена – однаково її вдягнеш, – із притиском повторив я. Й повів свою розповідь далі: – Покладеш у маленький рюкзак, який я подарував тобі на день народження, туалетне причандалля, одну сорочку, сім пар трусів і пару шкарпеток. Ти зрозумів?
– Батьку, яку сорочку? – запитав син.
– Немає значення, просто сорочку!
– А які черевики взувати? – знову запитав він.
– У тебе дві пари черевиків, – мовив я, – святкові й повсякденні, – і ти ще запитуєш, які тобі взувати? Я підвівся. – Ти що, глузуєш із мене?
Я дав синові докладні настанови. Та чи були вони слушні? Чи витримають вони критичний аналіз? Чи не буду я змушений невдовзі скасувати їх? Я, що ніколи не міняв своєї думки перед сином. Тут усього можна боятися.
– Батьку, куди ми поїдемо? – запитав син.
Скільки разів я казав йому не розпитувати мене. І справді, а куди ми поїдемо?
– Роби, що я сказав? – звелів я.
– Завтра я маю йти до пана Пі, – сказав він.
– Підеш до нього іншого дня.
– Таж мені зуб болить! – благав син.
– Єй інші дантисти, – втішав його я, – пан Пі – не єдиний дантист Північної півкулі. – Й додав нерозважливо: – Ми ж не їдемо в пустелю.
– Але це дуже добрий лікар, – не вгавав син.
– Усі дантисти варті одне одного, – заспокоював я. Я міг би йому сказати, щоб він відчепися від мене зі своїм лікарем, але ні, я лагідно міркував разом з ним, говорив з ним як із рівнею. Так само я міг би зауважити, що він бреше, кажучи, ніби йому болить зуб. У нього і справді хворий зуб, здається, малий корінний, але він мук не завдавав. Пі сам казав мені про це.
– Зуб я полікував, – розповідав Пі, – тож тепер неможливо, щоб він знову дошкуляв вашому синові. – Я добре пригадую ту розмову. – В нього від природи дуже погані зуби.
– Від природи? – здивувався я. – Як від природи? На що ви натякаєте?
– Він народився з поганими зубами, – пояснював Пі, – й завжди матиме погані зуби. Я, звичайно, зроблю все, що можу.
Це мало означати, мовляв, я народився схильний робити все, що можу, і завжди неодмінно робитиму все, що можу. «Народився з поганими зубами»! Щодо мене, то в мене збереглися тільки різці, зуби, які хапають.
– Дощ не скінчився? – запитав я сина. Син витяг з кишені невеличке дзеркало й вивчав свій рот, піднімаючи пальцем верхню губу.
– Так, – протяг він, не уриваючи свого огляду.
– Досить колупатись у роті! – закричав я. – Підійди до вікна і скажи мені, чи скінчився дощ. – Син підійшов до вікна і сказав, що дощ не вщухає. – Все небо у хмарах?
– Так, – кивнув він.
– Ані найменшого просвіту?
– Так.
– Закрий штори, – звелів я. – Які приємні миті, поки око ще не звикло до темряви. – Ти ще досі тут? – запитав я. Син і досі був у кімнаті. Я запитав, чого він чекає, замість робити, що я наказав. Бувши ним, я б давно вже пішов з кімнати. Ні, син не вартий мене, не з однієї ми печі. Я не міг не дійти до такого висновку. Яке нікчемне задоволення – відчувати, що ти вищий від свого сина, тоді як це відчуття недостатнє, щоб заспокоїти докори сумління, що саме ти породив його.
– А можна взяти з собою мою колекцію марок? – запитав син. Він мав два альбоми, великий, де містилася власне колекція, і малий з марками-дублікатами. Я дозволив узяти цей другий альбом. Коли я можу дати втіху, не порушивши своїх принципів, я даю її залюбки. Син вийшов з кімнати.
Я підвівся й підійшов до вікна. Спокій тікав від мене. Я просунув голову між шторами. Дрібненький дощик, заволочене небо. Син не збрехав. Проясниться, може, десь о восьмій годині, о пів на дев'яту. Чудовий захід сонця, сутінки, ніч. Старий місяць, що зійде близько опівночі. Я подзвонив Марті і знову ліг.
– Сьогодні ми вечеряємо вдома, – мовив я.
– А хіба ми не завжди вечеряємо вдома? – з подивом глянула на мене служниця. Я ще не казав їй, що ми вирушаємо. Скажу їй про це лише останньої миті, так би мовити, з ногою в стремені. Я вкрай мало довіряв Марті. Гукну її останньої миті й повідомлю. Марто, скажу я, ми вирушаємо на день, на два, на три, на тиждень, два тижні – не знаю, бувай. Не годиться називати їй точну дату. Тоді навіщо я взагалі гукав її до себе? Вона б однаково подала нам вечерю, як подавала щодня. Я скоїв помилку, поставивши себе на її місце. А навіщо я не відпускав її цього пополудня? Зрозуміти це було легше. Але сказати їй, що ми вечеряємо вдома, – яка незграбність. І вона вже знала про це, гадала, ніби знає, і справді знала. А тепер через це непотрібне уточнення зачує щось незвичайне й почне шпигувати за нами, щоб дізнатися, про що йдеться. Перша помилка. А ось і друга, проте перша в часі: я забув наказати синові нічого нікому не говорити про нашу розмову. Хоча цей наказ навряд чи стримав би його. Байдуже, я повинен був вимагати, повинен. Я, звичайно такий кмітливий, тепер коїв самі дурниці. Я спробував надолужити свою помилку, проказавши:
– Трохи пізніше, ніж завжди, не раніше дев'ятої години. – Марта пішла, її примітивний розум уже ладен був закипіти. – Мене немає ні для кого, – додав я. Я знав, що вона робитиме: накине пальто на плечі й подасться вглиб саду. Там вона погукає Анну, стару куховарку сестер Ельснер, і вони довго шепотітимуться обидві через ґрати.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61