Але я невдало сформулював свою фразу, я мав би радше сказати «Не помилися отвором». Я з каяттям подумав про це, дедалі докладніше вивчаючи страву вівчаря. Я зняв ложкою скоринку й зазирнув усередину. Прозондував виделкою. Гукнув Марту і сказав, що такого не їв би і її собака. Подумав, усміхнувшись, про свій робочий стіл, що мав лише шість шухляд, по три з кожного боку порожнього місця, куди я ставив ноги.
– Оскільки ваша вечеря неїстівна, – мовив я, – будьте ласкаві приготувати пакет сандвічів із тим, що ви недоїли від курки.
Повернувся син. Таки варто мати миттєвий термометр. Він подав його мені.
– Ти бодай витер його? – запитав я. Побачивши, що я придивляюся до ртуті, син підійшов до дверей і запалив світло. Добре, що Юді далеко цієї миті. Інколи взимку, повернувшись, знесилений і розбитий, після цілого дня марної біганини, я бачив свої капці, що грілися коло вогню, передками до полум'я. В сина була температура. – В тебе нічого немає, – мовив я.
– Я можу піти до себе? – запитав він.
– Навіщо?
– Щоб лягти.
Чи не маю я тепер перед чудового прикладу дії нездоланної сили? Безперечно, але я не наважувався сказати про це. Ні, я не стягну на свою голову блискавок, від яких, можливо, ніколи не оклигаю, і то тільки з тієї причини, що в мого сина кольки. Якби він тяжко захворів у дорозі, то була б зовсім інша річ. Я не марно вивчав Старий Заповіт.
– Ти срав, мій сину? – ніжно запитав я.
– Намагався, – відповів він.
– А хотів?
– Так.
– Але нічого не вийшло? – мовив я.
– Ні, – кивнув він.
– Мабуть, трохи газів? – запитав я.
– Так, – знову кивнув син. Він раптом нагадав мені про сиґару отця Амбруаза. Я запалив її.
– Ходімо, побачимо, – сказав я підводячись. Ми піднялися нагору. Я зробив йому клізму з солоної води. Син відбивався, але недовго. Я витяг кінчик трубки. – Спробуй затримати воду в собі, не сиди на горщику, а ляж на живіт. – Ми були у ванні. Син ліг на кахлі догори своїм товстелезним задом. – Нехай вода пройде глибше, – радив я. – Що за день. Я дивився на попіл від сиґари. Він був твердий і синій. Я сів на край ванни. Порцеляна, дзеркала, хром навівали мені великий спокій. Принаймні я гадаю, що вони. А втім, той спокій був не дуже глибокий. Я підвівся, поклав сиґару й почистив зубною щіткою різці. Ясна в глибині почистив теж. Я придивився до себе, відкопиливши губи, що під час сну западали мені в рот. «На кого я схожий?» – запитав я себе. Мої вуса, як і завжди, дратували мене. їм бракувало довершености. Вуса личили мені, без них мене було б годі уявити. Але вони мали б личити мені краще. Вистачило б тільки трохи змінити їхній фасон. Але як? Може, вони задовгі, чи, може, закороткі? – А тепер, – сказав я, й далі розглядаючи себе, – сідай на горщик і дуйся. – А може, вся річ у кольорі? Шум випорожнення повернув мене до менш піднесених турбот. Син підвівся, тремтячи всім тілом. Ми разом нахилились над горщиком, роздивлялися досить довго, а потім я взяв горщик за ручку й похитав з боку в бік. У жовтуватій рідині плавало кілька жилкуватих грудочок. – Як ти хочеш срати, – здивувався я, – якщо в тебе в животі нічого немає? – Син зауважив, що обідав. – Ти ж ні до чого не доторкнувся, – дорікнув я. Син мовчав. Отже, я вгадав. – Ти не забув, що за годину або дві ми вирушаємо? – нагадав я.
– Я не зможу, – протягнув син.
– І в такому разі, – провадив я далі, – тобі треба поїсти.
І тут раптом гострий біль пронизав мені коліно.
– Батьку, що з тобою? – здивувався син.
Я впав на стільчик, задер холошу, подививсь на коліно, кілька разів зігнув і розігнув ногу.
– Мерщій принеси йод! – крикнув я.
– Ти сидиш на ньому.
Я підвівся, і холоша знов опустилася до щиколотки. Саме ця інертність речей доводить буквально до божевілля. Я застогнав, і той стогін чули, напевне, й сестри Ельснер. Вони припинили читати, підняли голови, перезирнулися, прислухались. Більше нічого. Просто ще один крик серед ночі. Дві старі, жилаві, унизані перснями руки знайшли і стисли одна одну. Я знову підняв холошу, люто підкотив її на стегно, підняв сидіння стільчика, дістав з ящика йод і намастив коліно.
– У коліні повно дрібненьких кісточок, що ворушаться. Розітри його добре, – підказав мені син. Ну, за це він заплатить мені пізніше. Скінчивши, я все поставив на місце, відкотив холошу, сів на стільчик і прислухався. Більше нічого.
– Хіба що ти хочеш спробувати якийсь справжній блювотний засіб, – сказав я, ніби нічого не сталося.
– Я хочу спати, – жалівся син.
– Іди лягай, – зласкавився я, – я принесу тобі в ліжко невеличку вечерю, яка сподобається тобі, ти трохи поспиш, а потім ми разом вирушимо. – Я пригорнув сина до грудей. – Ну, що ти скажеш на це? – запитав я. Син на те сказав «Добре, батьку». Цікаво, чи любив він мене тієї миті так, як я його? З таким потайним хлопцем ніколи нічого не знаєш. – Іди швиденько лягай, добре вкрийся, а я одразу прийду.
Я спустився на кухню, приготував і поклав на свою гарненьку лаковану тацю чашку теплого молока і бутерброд із джемом. Син скучив за батьківською любов'ю. Ось тепер він матиме її. Марта мовчки дивилася на мене, розлігшись у кріслі-качалці. Немов Парка, в якої урвалася нитка. Я прибрав після себе й пішов до дверей.
– Я можу йти спати? – поцікавилась Марта. Щоб запитати, вона чекала, поки я буду з повною тацею в руках. Я вийшов, поставив тацю на стілець коло сходів, повернувся на кухню.
– Ви зготували сандвічі? – запитав я. А молоко тим часом холонуло і вкривалося огидною плівкою. Вона приготувала.
– Я йду лягаю. Всі вже сплять, – мовила служниця.
– Доведеться підняти вас за годину чи дві, щоб узяти двері на засув, – нагадав я. Нехай подумає, чи варто їй лягати за таких обставин. Марта запитала, як довго я можу бути відсутній. Цікаво, чи знає вона, що я вирушаю не сам? Безперечно. Піднявшись, щоб сказати синові прийти на кухню, вона, навіть якщо він не сказав їй нічого, напевне помітила рюкзак. – Не знаю, – відповів я. А потім додав одразу, побачивши, що вона така стара, ба гірше, ніж стара, – підстаркувата, така самотня й сумна у своєму вічному кутку: – Слухайте, надовго це не затягнеться. – Й попросив її, вдавшись до слів, що, як на мене, були теплі, добре відпочити протягом моєї відсутности й розвіятись, провідавши подруг і запрошуючи їх до себе. – Не економте ні чаю, ні цукру, а якщо раптом вам будуть потрібні гроші, зверніться до метра Саворі. – Я довів цю раптову приязність аж до того, що потис їй руку, яку вона швиденько витерла, тільки-но збагнувши мої наміри, об свій фартух. Потиснувши, я й далі не відпускав її м'якої червоної руки. Я взяв один її палець своїми пучками, притяг до себе й роздивлявся. Якби я мав сльози, щоб проливати, я б лив їх, мабуть, потоками і годинами. Марта, певне, вже запитувала себе, чи не збираюсь я звернутися до неї з сороміцькими пропозиціями. Я віддав їй руку, взяв сандвічі й пішов.
Марта давно вже працювала в мене. Я часто подорожував. Я ще ніколи не прощався з нею так розчулено, а завжди невимушено й безтурботно, навіть коли боявся, що моя відсутність буде тривала, хоча сьогодні такого страху я не мав. Інколи я вирушав, не мовивши їй ані слова.
Перше ніж зайти до синової кімнати, я зайшов до своєї. Я й досі тримав сигару в роті, але той гарний попіл уже десь упав. Я дорікнув собі за таку недбайливість. Я розчинив у молоці снодійний порошок.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61