Бо своє завдання я виконував ані задля Молоя, що на нього мені було начхати, ані задля мене, бо я зрікся себе, а тільки задля цікавості до роботи, яка, навіть якщо й мала потребу в нас, щоб бути виконаною, була за своєю сутністю анонімною й годувала та одягала б розум людей, навіть якби не було її жалюгідних виконавців. Проте, гадаю, ніхто не скаже, що я ставився до своєї роботи несерйозно. Радше промовлять із ніжністю: «Ой, те давнє товариство, в ньому згасла раса і скінчився рід».
Дві зауваги.
Молой, до якого я так обережно наближався, повинен був мати тільки дуже далеку схожість зі справжнім Молоєм, з яким я невдовзі мав зіткнутися, натрапити на нього в горах чи долинах.
Мабуть, я вже поєднував, навіть не усвідомлюючи, Молоя, отак відновленого у своїй уяві, з Молоєм, якого описав мені Ґабер.
Зрештою, було три, ні, чотири Молоя. Молой з моїх глибин, карикатура, яку я робив з нього, Молой Ґабера, і Молой, що в плоті та крові чекав мене де-небудь. Я б додав ще сюди Молоя Юді, який не був точною копією Молоя Ґабера в усьому, що стосувалося його доручень. Хибні міркування. Адже чи можна серйозно припускати, ніби Юді довірив Ґаберові все, що він знав, або гадав, начебто знає (для Юді це те саме) про свого клієнта? Безперечно, ні. Він не розповів про те, що вважав за корисне для сумлінного і швидкого виконання своїх наказів. Отже, я додам п'ятого Молоя, Молоя Юді. Але чи п'ятий Молой не зливається неминуче з четвертим, так би мовити, справжнім, тим, що супроводить свою тінь? Дорого б я заплатив, щоб дізнатися про це. Були, очевидно, й інші. Але лишімося тут, якщо ваша ласка, в нашому невеличкому колі втаємничених. Не намагаймося дізнатись, якою мірою оті п'ятеро Молоїв зафіксовані і якою – підлягають коливанням. Адже Юді мав ту особливість, що напрочуд легко змінював свою думку. Це вже три зауваги. А я ж передбачав тільки дві. Зламавши таким чином кригу, я вважав, ніби вже можу витримати Ґаберові інструкції й дійти до суті офіційних даних. Мені здавалося, що нарешті починається розслідування.
Приблизно десь цієї миті звук ґонґа, вдареного щосили, виповнив будинок. І справді, вже дев'ята година. Я підвівся, поправив одяг і збіг сходами вниз. Піклування про те, щоб суп стояв на столі, – що я кажу! – щоб він стояв і холонув, – завжди було для Марти невеличкою перемогою і величезним задоволенням. Бо здебільшого я сидів за столом, розгортав серветку на грудях, кришив хліб, брязкав посудом, грався з підставкою для ножів і чекав, поки подадуть страву, ще за кілька хвилин до визначеної години. Я накинувся на суп.
– А де Жак? – запитав я.
Марта стенула плечима. Огидний жест рабині.
– Скажіть йому, щоб він негайно спустився, – мовив я.
Суп переді мною не парував. А чи парував він коли-небудь?
– Він не хоче спускатися, – повідомила, повернувшись Марта. Я поклав ложку.
– Скажіть мені, Марто, – запитав я, – який рецепт цього супу? – Марта розповіла. – А я вже їв його? – Вона запевнила, що так. – Тож, виходить, це я сьогодні їм не з тієї миски.
Цей дотеп так сподобався мені, що я розреготався і став навіть гикати. На жаль, його не зрозуміла Марта, що тупо дивилася на мене.
– Нехай спуститься! – нарешті вимовив я.
– Що? – перепитала Марта. Я повторив свою фразу. Марта й далі була щиро приголомшена. – Ми втрьох у цьому малому Тріаноні, – взявся пояснювати я, – ви, мій син і, нарешті, я. Я сказав, нехай спуститься.
– Йому погано, – мовила Марта.
– Навіть якби помирав, він однаково повинен спуститися. – Гнів інколи спонукав мене до мовних вибриків. Я не шкодував про них. Мені здавалося, ніби вся мова – мовний вибрик. Я, природна річ, признавався в них на сповіді. Адже годиться трохи очорнити себе.
Жак був червоний, мов півонія.
– Їж суп, – звелів я, – потім скажеш, який він.
– Я не голодний.
– Їж! – наполягав я. Я зрозумів, що він не їстиме. – На що ти скаржишся, – запитав я.
– Мені недобре.
Господи, яка огидна річ – молодість.
– Спробуй бути трохи точнішим, – попросив я. Я навмисне вжив ці слова, трохи важкі для розуміння всій молоді, бо ще кілька днів тому я пояснював їхнє значення і спосіб уживання. Отож я мав обґрунтовану надію, що він відповість, мовляв, не знає. Але малий схитрував.
– Марто! – загорлав я. Служниця з'явилася. – Другу страву, – наказав я. Я став пильніше дивитись у вікно. Не тільки вщух дощ, бо я вже знав про це, а й гарні багряні смуги на заході, хитаючись, піднімалися дедалі вище. Крізь свій гай я радше вгадував їх, ніж бачив. Велика радість, тут я навряд чи перебільшую, затопила мене перед тією чудовною красою, такою силою обіцянок. Зітхнувши, я відвернувся, бо радість, яку навіває краса, дуже рідко позбавлена домішок, – і що ж я побачив перед собою, цілком слушно назвавши його другою стравою?
– А це що таке? – здивувався я. Здебільшого в неділю ввечері ми їли холодні страви, рештки птиці – курку, каченя, гуску, індичку, хіба я знаю, – з учорашнього вечора. Мені завжди щастило з моїми індичками, вони, на мою думку, набагато цікавіші для розведення, ніж качки. Індички, можливо, потребують більше мороки, але дають більший прибуток тому, хто вміє їх обходити й доглядати, одне слово, тому, хто любить їх, і знає, як стати любим і їм.
– Це страва вівчаря, – відповіла Марта. – Я куштувала її.
– А де ділась учорашня курка?
Обличчя Марти засяяло тріумфом. Вона вочевидь чекала на це запитання, сподівалася його.
– Я подумала, – мовила вона, – що вам краще поїсти гаряче, перед тим як вирушати в дорогу.
– Хто вам сказав, що я вирушаю? – здивувався я. Марта підійшла до дверей, то був певний знак, що вона кине стрілу. Вона ображала мене, тільки тікаючи.
– Я не сліпа, – відказала вона. Відчинила двері, – На жаль, – додала вона й зачинила за собою двері.
Я поглянув на сина. Він сидів, роззявивши рота й заплющивши очі.
– Це ти нас зрадив? – запитав я. Син, здається, був десь далеко. – Ти сказав Марті, що ми вирушаємо? – Син відповів, що ні. – А чому? – допитувався я.
– Я не бачив її, – цинічно відповів син.
– Але ж вона заходила до твоєї кімнати.
– Страви були вже на столі, – мовив син. Інколи він майже нічим не поступався мені. Але він даремно нагадав про страву. А втім, він ще молодий і недосвідчений, і я відмовився далі тиснути на нього.
– Спробуй, – знову заговорив я, – розповісти мені трохи точніше, що ти відчуваєш.
– Мені живіт болить, – скривився син.
– Живіт! А температури нема?
– Не знаю.
– Треба зміряти. – Син видавався дедалі пригніченішим. На щастя, я досить полюбляв розставляти всі крапки над і. – Піди візьми миттєвий термометр, – сказав я, – у другій зверху шухляді в правій половині мого столу, зміряй температуру і принеси мені термометр.
Я зачекав кілька хвилин, а потім, не чекаючи запрошень, слово в слово повільно повторив ту досить довгу і складну фразу, де було аж кілька імперативів. Коли син пішов, мабуть, зрозумівши найголовніше, я весело додав:
– Ти хоч знаєш, у яку дірку його пхати?
У своїх розмовах із сином я залюбки – з виховною метою – вдавався до жартів сумнівного штибу. Про жарти, сенсу яких він поки що не міг зрозуміти повною мірою, й було їх багато, він міг міркувати на дозвіллі й шукати разом зі своїми товаришами найвірогіднішої інтерпретації. Сама по собі то була чудова вправа. А водночас я спрямовував його молодий розум на найплідніший шлях, – на шлях огиди до тіла та його функцій.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61
Дві зауваги.
Молой, до якого я так обережно наближався, повинен був мати тільки дуже далеку схожість зі справжнім Молоєм, з яким я невдовзі мав зіткнутися, натрапити на нього в горах чи долинах.
Мабуть, я вже поєднував, навіть не усвідомлюючи, Молоя, отак відновленого у своїй уяві, з Молоєм, якого описав мені Ґабер.
Зрештою, було три, ні, чотири Молоя. Молой з моїх глибин, карикатура, яку я робив з нього, Молой Ґабера, і Молой, що в плоті та крові чекав мене де-небудь. Я б додав ще сюди Молоя Юді, який не був точною копією Молоя Ґабера в усьому, що стосувалося його доручень. Хибні міркування. Адже чи можна серйозно припускати, ніби Юді довірив Ґаберові все, що він знав, або гадав, начебто знає (для Юді це те саме) про свого клієнта? Безперечно, ні. Він не розповів про те, що вважав за корисне для сумлінного і швидкого виконання своїх наказів. Отже, я додам п'ятого Молоя, Молоя Юді. Але чи п'ятий Молой не зливається неминуче з четвертим, так би мовити, справжнім, тим, що супроводить свою тінь? Дорого б я заплатив, щоб дізнатися про це. Були, очевидно, й інші. Але лишімося тут, якщо ваша ласка, в нашому невеличкому колі втаємничених. Не намагаймося дізнатись, якою мірою оті п'ятеро Молоїв зафіксовані і якою – підлягають коливанням. Адже Юді мав ту особливість, що напрочуд легко змінював свою думку. Це вже три зауваги. А я ж передбачав тільки дві. Зламавши таким чином кригу, я вважав, ніби вже можу витримати Ґаберові інструкції й дійти до суті офіційних даних. Мені здавалося, що нарешті починається розслідування.
Приблизно десь цієї миті звук ґонґа, вдареного щосили, виповнив будинок. І справді, вже дев'ята година. Я підвівся, поправив одяг і збіг сходами вниз. Піклування про те, щоб суп стояв на столі, – що я кажу! – щоб він стояв і холонув, – завжди було для Марти невеличкою перемогою і величезним задоволенням. Бо здебільшого я сидів за столом, розгортав серветку на грудях, кришив хліб, брязкав посудом, грався з підставкою для ножів і чекав, поки подадуть страву, ще за кілька хвилин до визначеної години. Я накинувся на суп.
– А де Жак? – запитав я.
Марта стенула плечима. Огидний жест рабині.
– Скажіть йому, щоб він негайно спустився, – мовив я.
Суп переді мною не парував. А чи парував він коли-небудь?
– Він не хоче спускатися, – повідомила, повернувшись Марта. Я поклав ложку.
– Скажіть мені, Марто, – запитав я, – який рецепт цього супу? – Марта розповіла. – А я вже їв його? – Вона запевнила, що так. – Тож, виходить, це я сьогодні їм не з тієї миски.
Цей дотеп так сподобався мені, що я розреготався і став навіть гикати. На жаль, його не зрозуміла Марта, що тупо дивилася на мене.
– Нехай спуститься! – нарешті вимовив я.
– Що? – перепитала Марта. Я повторив свою фразу. Марта й далі була щиро приголомшена. – Ми втрьох у цьому малому Тріаноні, – взявся пояснювати я, – ви, мій син і, нарешті, я. Я сказав, нехай спуститься.
– Йому погано, – мовила Марта.
– Навіть якби помирав, він однаково повинен спуститися. – Гнів інколи спонукав мене до мовних вибриків. Я не шкодував про них. Мені здавалося, ніби вся мова – мовний вибрик. Я, природна річ, признавався в них на сповіді. Адже годиться трохи очорнити себе.
Жак був червоний, мов півонія.
– Їж суп, – звелів я, – потім скажеш, який він.
– Я не голодний.
– Їж! – наполягав я. Я зрозумів, що він не їстиме. – На що ти скаржишся, – запитав я.
– Мені недобре.
Господи, яка огидна річ – молодість.
– Спробуй бути трохи точнішим, – попросив я. Я навмисне вжив ці слова, трохи важкі для розуміння всій молоді, бо ще кілька днів тому я пояснював їхнє значення і спосіб уживання. Отож я мав обґрунтовану надію, що він відповість, мовляв, не знає. Але малий схитрував.
– Марто! – загорлав я. Служниця з'явилася. – Другу страву, – наказав я. Я став пильніше дивитись у вікно. Не тільки вщух дощ, бо я вже знав про це, а й гарні багряні смуги на заході, хитаючись, піднімалися дедалі вище. Крізь свій гай я радше вгадував їх, ніж бачив. Велика радість, тут я навряд чи перебільшую, затопила мене перед тією чудовною красою, такою силою обіцянок. Зітхнувши, я відвернувся, бо радість, яку навіває краса, дуже рідко позбавлена домішок, – і що ж я побачив перед собою, цілком слушно назвавши його другою стравою?
– А це що таке? – здивувався я. Здебільшого в неділю ввечері ми їли холодні страви, рештки птиці – курку, каченя, гуску, індичку, хіба я знаю, – з учорашнього вечора. Мені завжди щастило з моїми індичками, вони, на мою думку, набагато цікавіші для розведення, ніж качки. Індички, можливо, потребують більше мороки, але дають більший прибуток тому, хто вміє їх обходити й доглядати, одне слово, тому, хто любить їх, і знає, як стати любим і їм.
– Це страва вівчаря, – відповіла Марта. – Я куштувала її.
– А де ділась учорашня курка?
Обличчя Марти засяяло тріумфом. Вона вочевидь чекала на це запитання, сподівалася його.
– Я подумала, – мовила вона, – що вам краще поїсти гаряче, перед тим як вирушати в дорогу.
– Хто вам сказав, що я вирушаю? – здивувався я. Марта підійшла до дверей, то був певний знак, що вона кине стрілу. Вона ображала мене, тільки тікаючи.
– Я не сліпа, – відказала вона. Відчинила двері, – На жаль, – додала вона й зачинила за собою двері.
Я поглянув на сина. Він сидів, роззявивши рота й заплющивши очі.
– Це ти нас зрадив? – запитав я. Син, здається, був десь далеко. – Ти сказав Марті, що ми вирушаємо? – Син відповів, що ні. – А чому? – допитувався я.
– Я не бачив її, – цинічно відповів син.
– Але ж вона заходила до твоєї кімнати.
– Страви були вже на столі, – мовив син. Інколи він майже нічим не поступався мені. Але він даремно нагадав про страву. А втім, він ще молодий і недосвідчений, і я відмовився далі тиснути на нього.
– Спробуй, – знову заговорив я, – розповісти мені трохи точніше, що ти відчуваєш.
– Мені живіт болить, – скривився син.
– Живіт! А температури нема?
– Не знаю.
– Треба зміряти. – Син видавався дедалі пригніченішим. На щастя, я досить полюбляв розставляти всі крапки над і. – Піди візьми миттєвий термометр, – сказав я, – у другій зверху шухляді в правій половині мого столу, зміряй температуру і принеси мені термометр.
Я зачекав кілька хвилин, а потім, не чекаючи запрошень, слово в слово повільно повторив ту досить довгу і складну фразу, де було аж кілька імперативів. Коли син пішов, мабуть, зрозумівши найголовніше, я весело додав:
– Ти хоч знаєш, у яку дірку його пхати?
У своїх розмовах із сином я залюбки – з виховною метою – вдавався до жартів сумнівного штибу. Про жарти, сенсу яких він поки що не міг зрозуміти повною мірою, й було їх багато, він міг міркувати на дозвіллі й шукати разом зі своїми товаришами найвірогіднішої інтерпретації. Сама по собі то була чудова вправа. А водночас я спрямовував його молодий розум на найплідніший шлях, – на шлях огиди до тіла та його функцій.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61