А розмовляла зі мною через вікно. Новини були погані, але не зовсім. Було в них і щось добре. То були гарні дні. Зима була напрочуд сувора, всі говорили про те. Отож ми мали право на розкішне літо. Не знаю, чи мали ми на нього право. Ну а моїх птахів не вбивав ніхто. Вони були дикі. А втім, досить довірливі. Я впізнав їх, і вони, здається, впізнавали мене. Та хіба можна знати напевне? Деяких бракувало, з'явилися й нові. Я намагався краще зрозуміти їхню мову. Не послуговуючись своєю. Стояли найдовші, найкращі дні року. Я жив у саду. Я згадував про голос, що казав мені те або се. Тієї пори я почав погоджуватися з ним, розуміти, чого він хотів. Він уживав слова, яких не навчили малого Морана, слова, яких він згодом навчив свого малого. Тож попервах я навіть не знав, чого він хоче. Але зрештою став розуміти ту мову. Я розумів її, я розумію її, можливо, навпаки. Але питання полягає не в цьому. Саме той голос сказав мені написати рапорт. Чи означає це, що я тепер вільніший? Не знаю. Дізнаюся згодом. Тоді я зайшов у дім і написав: «Північ. Дощ періщить у шибки». Ні, не північ. Дощу не було.
1947 р.
Післямова
Жан-Жак Маю
«Молой»: Літературна подія, видатний твір
Коли навесні 1951 p. y видавництві «Minuit» вийшов роман «Молой», Бекет уже був автором двох англійських романів: «Мерфі» (1938 р.) і «Вот» (1943 p.), монументального, ще й досі невизнаного твору. Ще до війни він написав французькою мовою кілька гарних віршів, а близько 1945 р. внаслідок раптової зміни обрав французьку мову за свою літературну. Твори «Новини» і «Тексти ні для чого» були першими, проте невідомими шедеврами. Тому роман «Молой» став подвійною літературною подією: і для Бекета, що набув слави, і для французької літератури, для нашого роману, що почав змінюватися. За кілька тижнів критика вже змогла визначити міру цього літературного одкровення. Жанові-Жакові Маршану належить вислів, який давав змогу найкраще відчути, про що йдеться, він писав, що «ця книжка найщедріша на обіцянки, які запропонувала нам сучасність після роману «Нудота». Моріс Надо і Жан Бланза одразу відчули важливість твору, Ґаетан Пікон розумів, що він пропонує нам. Але найнесподіванішим відгуком був розлогий аналіз Жоржа Батая в журналі «Критика» за травень, що свідчив про глибоку прозірливість і пристрасну увагу. Минуло тридцять років, а цей текст і досі зберігає неминущу вартість.
Для структури роману «Молой» характерна надзвичайна прозорість. Роман розвиває далі тему пошуків свого Я, що після першого роману «Мерфі» (1938 р.) утвердилась як головна, якщо не єдина тема Бекета. Герой роману «Мерфі» – безперечно вигадана постать, чиї гротескні пригоди не менш своєрідні, ніж родимка на сідниці. Але в романі є не тільки VI розділ, де описано три рівні, від найяснішого до найтемнішого, душі, в якій ми впізнаємо душу автора, а й постійне відображення того, що можна було б назвати глибинною автобіографією. Цю тему ми знову бачимо в романі «Вот» (1943 p.), до якої додається ще й мотив «місії», яку доручає собі герой: пошук істини (нікчемности) існування, ба навіть буття, через відкриття метафізичного ніщо. Бекет усякчас стверджує та повторює: якщо нічого не знаєш, можна говорити принаймні про себе, та й узагалі говорити можна тільки про себе. Але в тих ранніх творах письменник ще перебував на певній відстані від зображеного героя, дії та думки якого він описував. У творах «Новини» і «Тексти ні для чого», відбулася набагато радикальніша революція, ніж та, яку засвідчує зміна мови: три герої «Новин» і автор-персонаж «Текстів» кажуть «я». «Я» казатиме й Молой, і герої всіх подальших творів. Усе діється, немов у витонченій драмі, навколо того «я» і своєрідного способу, яким Бекет використовує його.
Ще про Мерфі Бекет говорив, що він у творі аж ніяк не лялька. Він відповідає зо всю будову, яку автор спорудив навколо нього й кожен елемент якої не міг існувати після нього, він украй дивним способом став своїм власним автором («не я написав це, а Мерфі», читаємо ми на одній сторінці), немов Бекет ще тоді мав ідею та задум психологічних ігор у взаємопроникнення, що стали одним з незвичайних відкриттів його творчого доробку. Оповідання «Новини» і «Тексти» – водночас і художні твори, й програма, ми бачимо там вирішальні формули: «Те, про що я розповідаю цього вечора, відбувається цього вечора», а це означає: моє письмо – єдина створена реальність, не пов'язана ні з якою попередньою. А також: «Ми існуємо в голові», тобто нічого з баченого там, не відображує «зовнішнього» світу: є тільки письменник, що працює, завжди незакінчений твір, від якого він не може відступити й пише перед нашими очима, одразу критикуючи або виправляючи написане: «Чи справді ця ницість походить від мене?»; «Що це за страх перед речами, в який я загнав себе?»
Писар не має ім'я, але це не Бекет, а персона, що є його еманацією, антигерой пародійної пригоди. Саме в цих текстах завдяки подвійному рухові ми бачимо, як письменник начебто передає перо героєві й водночас твердо тримає його. Бекет – учень Аліси, що перейшла в задзеркалля: побачивши білого короля, що готувався писати, «їй свінула ідея: вона схопила кінчик олівця, що виступав над плечем короля, й почала писати замість нього», спричинивши дивну збентеженість. Новиною є витонченість гри між автором і його «делегатом»; саме він, вигадуючи й розповідаючи свою історію, начебто узурпує місце автора: «щоб я туди не втручався», – каже Молой, що вже не знає до ладу, де його ноги, й на якій ступні – навіть думки немає подивитися – він утратив пальці. Через страх перед реалістичною вигадкою, Бекет використовує кожну нагоду наголосити: не тільки «я» героя не перешкоджає тому, що пише саме він, а й саме письмо, аж ніяк не будучи інструментом оповщі, є неперервним упорядкуванням слів, розміщенням мови з огляду на читабельність або послідовність: «Я став навколішки, ні, я цього не міг, я підвівся». Ми чудово знаємо, що Молой – це Бекет, що бере на себе той розпад і ту аґонію, – похмурий парадокс комедіанта, – і тому не дивуємось, коли волоцюга звіряється нам: «Але чого я маю вітати себе з сонцем, і я й не вітав. Егеєць, спраглий від спеки та світла, я вбивав його, і воно вбивало себе на світанку – в мені», або, вихований на Данте, він згадує з приводу силуетів, побачених на пагорбах, Бельакву або Сорделло, IV і VI пісні «Чистилища».
Отже, ми бачимо вивільнене письмо, в якому не можна стверджувати нічого, чого не можна було б за мить заперечити в руках Бекета-автора й Бекета-актора, що читає роль героя і, звичайно, вставляє від свого ім'я додатки, які спадають йому на гадку. Вони завжди вдвох, поки розгортається твір, що є досвідом труднощів, неможливосте жити. Бекет відчуває роздвоєність, і саме цей змішаний характер витворює його оповідь, саме цим можна пояснити нерішучу манеру, мову наполовину усну, наполовину письмову, безладдя вряди-годи, саркастичні репліки вбік, які ми згодом бачимо знову в таких драматичних творах, як «Кінець гри». Молой старається бути Молоєм, але його особистість ані повна, ані герметична, ані постійна. Забувши одного разу в Лус, що йому потрібні милиці, він незворушно пояснює: «Прокинувшись, не одразу пригадуєш, хто ти». Його стан уривчастий.
Можна було б сказати, ніби, спонукаючи своїх героїв говорити: «Це в моїй голові», Бекет тільки виявляє свідчення, які він скромно захищав від усякої вигадки.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61
1947 р.
Післямова
Жан-Жак Маю
«Молой»: Літературна подія, видатний твір
Коли навесні 1951 p. y видавництві «Minuit» вийшов роман «Молой», Бекет уже був автором двох англійських романів: «Мерфі» (1938 р.) і «Вот» (1943 p.), монументального, ще й досі невизнаного твору. Ще до війни він написав французькою мовою кілька гарних віршів, а близько 1945 р. внаслідок раптової зміни обрав французьку мову за свою літературну. Твори «Новини» і «Тексти ні для чого» були першими, проте невідомими шедеврами. Тому роман «Молой» став подвійною літературною подією: і для Бекета, що набув слави, і для французької літератури, для нашого роману, що почав змінюватися. За кілька тижнів критика вже змогла визначити міру цього літературного одкровення. Жанові-Жакові Маршану належить вислів, який давав змогу найкраще відчути, про що йдеться, він писав, що «ця книжка найщедріша на обіцянки, які запропонувала нам сучасність після роману «Нудота». Моріс Надо і Жан Бланза одразу відчули важливість твору, Ґаетан Пікон розумів, що він пропонує нам. Але найнесподіванішим відгуком був розлогий аналіз Жоржа Батая в журналі «Критика» за травень, що свідчив про глибоку прозірливість і пристрасну увагу. Минуло тридцять років, а цей текст і досі зберігає неминущу вартість.
Для структури роману «Молой» характерна надзвичайна прозорість. Роман розвиває далі тему пошуків свого Я, що після першого роману «Мерфі» (1938 р.) утвердилась як головна, якщо не єдина тема Бекета. Герой роману «Мерфі» – безперечно вигадана постать, чиї гротескні пригоди не менш своєрідні, ніж родимка на сідниці. Але в романі є не тільки VI розділ, де описано три рівні, від найяснішого до найтемнішого, душі, в якій ми впізнаємо душу автора, а й постійне відображення того, що можна було б назвати глибинною автобіографією. Цю тему ми знову бачимо в романі «Вот» (1943 p.), до якої додається ще й мотив «місії», яку доручає собі герой: пошук істини (нікчемности) існування, ба навіть буття, через відкриття метафізичного ніщо. Бекет усякчас стверджує та повторює: якщо нічого не знаєш, можна говорити принаймні про себе, та й узагалі говорити можна тільки про себе. Але в тих ранніх творах письменник ще перебував на певній відстані від зображеного героя, дії та думки якого він описував. У творах «Новини» і «Тексти ні для чого», відбулася набагато радикальніша революція, ніж та, яку засвідчує зміна мови: три герої «Новин» і автор-персонаж «Текстів» кажуть «я». «Я» казатиме й Молой, і герої всіх подальших творів. Усе діється, немов у витонченій драмі, навколо того «я» і своєрідного способу, яким Бекет використовує його.
Ще про Мерфі Бекет говорив, що він у творі аж ніяк не лялька. Він відповідає зо всю будову, яку автор спорудив навколо нього й кожен елемент якої не міг існувати після нього, він украй дивним способом став своїм власним автором («не я написав це, а Мерфі», читаємо ми на одній сторінці), немов Бекет ще тоді мав ідею та задум психологічних ігор у взаємопроникнення, що стали одним з незвичайних відкриттів його творчого доробку. Оповідання «Новини» і «Тексти» – водночас і художні твори, й програма, ми бачимо там вирішальні формули: «Те, про що я розповідаю цього вечора, відбувається цього вечора», а це означає: моє письмо – єдина створена реальність, не пов'язана ні з якою попередньою. А також: «Ми існуємо в голові», тобто нічого з баченого там, не відображує «зовнішнього» світу: є тільки письменник, що працює, завжди незакінчений твір, від якого він не може відступити й пише перед нашими очима, одразу критикуючи або виправляючи написане: «Чи справді ця ницість походить від мене?»; «Що це за страх перед речами, в який я загнав себе?»
Писар не має ім'я, але це не Бекет, а персона, що є його еманацією, антигерой пародійної пригоди. Саме в цих текстах завдяки подвійному рухові ми бачимо, як письменник начебто передає перо героєві й водночас твердо тримає його. Бекет – учень Аліси, що перейшла в задзеркалля: побачивши білого короля, що готувався писати, «їй свінула ідея: вона схопила кінчик олівця, що виступав над плечем короля, й почала писати замість нього», спричинивши дивну збентеженість. Новиною є витонченість гри між автором і його «делегатом»; саме він, вигадуючи й розповідаючи свою історію, начебто узурпує місце автора: «щоб я туди не втручався», – каже Молой, що вже не знає до ладу, де його ноги, й на якій ступні – навіть думки немає подивитися – він утратив пальці. Через страх перед реалістичною вигадкою, Бекет використовує кожну нагоду наголосити: не тільки «я» героя не перешкоджає тому, що пише саме він, а й саме письмо, аж ніяк не будучи інструментом оповщі, є неперервним упорядкуванням слів, розміщенням мови з огляду на читабельність або послідовність: «Я став навколішки, ні, я цього не міг, я підвівся». Ми чудово знаємо, що Молой – це Бекет, що бере на себе той розпад і ту аґонію, – похмурий парадокс комедіанта, – і тому не дивуємось, коли волоцюга звіряється нам: «Але чого я маю вітати себе з сонцем, і я й не вітав. Егеєць, спраглий від спеки та світла, я вбивав його, і воно вбивало себе на світанку – в мені», або, вихований на Данте, він згадує з приводу силуетів, побачених на пагорбах, Бельакву або Сорделло, IV і VI пісні «Чистилища».
Отже, ми бачимо вивільнене письмо, в якому не можна стверджувати нічого, чого не можна було б за мить заперечити в руках Бекета-автора й Бекета-актора, що читає роль героя і, звичайно, вставляє від свого ім'я додатки, які спадають йому на гадку. Вони завжди вдвох, поки розгортається твір, що є досвідом труднощів, неможливосте жити. Бекет відчуває роздвоєність, і саме цей змішаний характер витворює його оповідь, саме цим можна пояснити нерішучу манеру, мову наполовину усну, наполовину письмову, безладдя вряди-годи, саркастичні репліки вбік, які ми згодом бачимо знову в таких драматичних творах, як «Кінець гри». Молой старається бути Молоєм, але його особистість ані повна, ані герметична, ані постійна. Забувши одного разу в Лус, що йому потрібні милиці, він незворушно пояснює: «Прокинувшись, не одразу пригадуєш, хто ти». Його стан уривчастий.
Можна було б сказати, ніби, спонукаючи своїх героїв говорити: «Це в моїй голові», Бекет тільки виявляє свідчення, які він скромно захищав від усякої вигадки.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61