Одне слово, вони стають безмежні. А якщо, незважаючи на все, зрештою таки набридають, досить випростатися на кілька митей, тобто просто сісти на сідниці. Ось у цьому й полягають переваги місцевого й безболісного паралічу. Мене б не здивувало, якби тяжкі класичні паралічі були пов'язані з аналогічними, а то й з іще більшими насолодами. Нарешті справді не мати змоги поворухнутись – це вже, напевне, неабищо! Мій розум такий, що аж тане на думку про це. А разом з нерухомістю – ще й повна афазія! Й можливо, цілковита глухота! І хтозна, може, й параліч сітківки! А можливо, і втрата пам'яті. І тільки мозок цілісінький, щоб мав змогу радіти! І боявся смерти, немов одужання.
Я міркував, що слід робити у випадку, якщо стан мого коліна не поліпшиться, а то навіть погіршиться. Я дививсь поміж гіллям, як опускається небо. Небо опускається вранці, цей феномен ще не досить вивчений. Воно немов наближається, щоб бачити. Хіба що земля піднімається, щоб її похвалили перед тим, як вона рушить далі.
Я не переповідатиму своїх міркувань. А втім, переповісти їх було б неважко. Скінчилися вони постановою, яка дала змогу написати наступну сторінку.
– Ти виспався? – запитав я сина, тільки-но він розплющив очі. Я міг би розбудити його, але ні, я дав йому прокинутись природно. Зрештою син сказав мені, що почувається недобре. На запитання він часто відповідав отак непрямо. – Де ми, – знову запитав я, – і яке тут село найближче? – Син назвав мені. Я знав це село, бував у ньому, то було майже містечко, щастя не відвернулося від нас. Серед жителів я навіть мав кількох знайомих. – Який сьогодні день? – Син відповів, ні на мить не завагавшись. Але ж він тільки пригадував те, що знав! Я вже казав вам, що в історії та географії він не мав собі рівні. Саме від нього я дізнався, що річка Злягання омиває місто Кондом. – Гаразд, мовив я, – ти негайно підеш до Голя, в тебе є на це – я підрахував – щонайбільше три години. – Син здивовано витріщився на мене. – Там, – провадив я далі, – ти купиш велосипед у доброму стані, якщо можна, вживаний. Можеш заплатити до нього до п'яти фунтів. – Я дав йому п'ять фунтів купюрами по десять шилінгів. – Треба, що він мав дуже міцний багажник, – наставляв я далі, – а якщо буде не досить міцний, заміниш його дуже міцним. – Я намагався говорити ясно. Запитав, чи син задоволений. Він, здається, був незадоволений. Я повторив свої настанови і знову запитав, чи він задоволений. Син видавався радше приголомшеним. То був, мабуть, наслідок, великої радості, що опанувала його. Можливо, не вірив своїм вухам. – Ти хоч зрозумів? – запитав я. Як добре вряди-годи насолоджуватися бодай трохи справжньою розмовою. – Повтори мені, що ти маєш робити, – наказав я. Це був єдиний спосіб дізнатися, чи він зрозумів.
– Я повинен піти до Голя, – мовив він, – за п'ятнадцять миль звідси.
– П'ятнадцять миль? – перепитав я.
– Так, – кивнув син.
– Гаразд, кажи далі.
– Купити велосипед, – сказав син. Я чекав. Але далі ні звуку.
– Велосипед! – обурився я. – Та в Голі мільйон велосипедів! Який велосипед?
Син замислився.
– Уживаний, – навмання бовкнув він.
– А якщо не знайдеш уживаного? – запитав я.
– Ти сказав, що вживаний, – відповів син. Я надовго замовк.
– Якщо не знайдеш уживаного, – озвався нарешті я, – що ти робитимеш?
– Ти мені не сказав, – протягнув син. Який це відпочинок – мати змогу інколи поговорити.
Скільки я дав тобі грошей? – запитав я.
Син порахував купюри:
– Чотири фунти десять шилінгів.
– Рахуй знову, – мовив я.
Він порахував знову:
– Чотири фунти десять шилінгів.
– Дай мені їх, – звелів я. Син дав купюри і я порахував їх. Чотири фунти, десять шилінгів. – Я тобі дав п'ять.
Син мовчав, він давав говорити цифрам. Може, він узяв десять шилінгів собі й заховав їх?
– Виверни кишені, – наказав я. Син почав викладати все з кишень. Не забуваймо, що я й далі лежав. Син не знав, що я хворий. А втім, я й не був хворий. Я неуважно поглядав на предмети, які він розкладав переді мною. Він виймав їх з кишень один по одному, делікатно тримаючи в повітрі між вказівним і великим пальцями, показуючи їх мені з усіх боків і нарешті кладучи на землю поряд зі мною. Коли одна кишеня спорожніла, він вивернув її й потрусив. Знялася хмаринка куряви. Абсурдність цієї перевірки невдовзі тяжко пригнітила мене. Я сказав синові припинити. Ті десять шилінгів він заховав, мабуть, у рукаві або в роті. Треба, щоб я підвівся і обшукав його від голови до ніг. Але тоді б він побачив, що я хворий. Не те що я справді хворий. І чому я не хотів, щоб він знав, що я хворий? Не знаю. Я міг би порахувати гроші, які лишилися в мене. Але що це дало б? Хіба я знаю, яку суму грошей я взяв з дому? Ні. Отже, я й до самого себе залюбки застосовував сократівський метод. А чи знаю, скільки я витратив? Ні. Здебільшого під час своїх ділових подорожей я вів найсуворішу звітність, обґрунтовував геть усе аж до останнього пені своїх дорожніх витрат. А цього разу ні. Мабуть, навіть під час веселої прогулянки я б не викидав гроші на вітер з іще більшою невимушеністю. – Припустімо, я помилився, – зітхнув я. Син флегматично підбирав предмети, розкидані на землі, й розкладав їх по кишенях. Як би йому пояснити? – Лиши їх і послухай мене, – мовив я. Я протягнув йому купюри: – Порахуй. – Син порахував. – Скільки? – запитав я.
– Чотири фунти десять, – відповів він.
– Десять чого? – перепитав я.
– Десять шилінгів.
– Ти маєш чотири фунти десять шилінгів, – сказав я.
– Так, – погодився син.
– Я дав тобі чотири фунти десять шилінгів, – говорив я далі.
– Так, – кивнув син. Але ж це неправда, я дав йому п'ять фунтів.
– Ти згоден? – запитав я.
– Так, – знову підтвердив син.
– А навіщо, по-твоєму, я дав тобі стільки грошей?
– Навіщо стільки грошей? – перепитав син. Аж раптом обличчя йому проясніло: – Щоб купити велосипед.
– Який велосипед? – допитувався я.
– Уживаний, – не затнувшись відповів син.
– Невже ти думаєш, що вживаний велосипед коштує чотири фунти десять шилінгів? – запитав я.
– Не знаю, – буркнув син. Я теж нічого не знав про такі речі. Але питання полягало не в цьому.
– Що я точно тобі сказав? – наполягав я. Ми обидва намагалися пригадати.
– «Якщо можна, вживаний», – ось що я тобі сказав, – згадав я нарешті.
– Ага, – підтвердив син. Цей дует я подаю не в повному обсязі, а тільки зазначаю головні його пункти.
– Я сказав тобі не «вживаний», – пояснював я, а «якщо можна, вживаний». – Син знову почав збирати свої речі. – Облиш їх, – крикнув я, – і слухай уважно, що я кажу. – Син демонстративно кинув на землю великий клубок спутаних мотузочків. Може, й десять шилінгів десь там усередині. – Невже ти не бачиш різниці між «уживаним» і «якщо можна, вживаним»? – запитав я й подивився на годинник. Десята година. Я тільки далі заплутував наші туманні уявлення. – Більше не намагайся зрозуміти, – знову напосівся я на сина, – а слухай, що кажу, бо двічі я не казатиму. – Син підійшов до мене і став навколішки. Така картина, немов я збирався віддавати Богові душу. – Ти знаєш, що таке новий велосипед? – запитав я?
– Так, батьку, – відповів син.
– Що ж, – пояснював я, – якщо не знайдеш уживаного велосипеда, купиш новий. Повторюю. – Я повторив. – Господи, я ж казав перед цим, що не повторюватиму. – А тепер скажи мені, що ти маєш робити, – мовив я.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61
Я міркував, що слід робити у випадку, якщо стан мого коліна не поліпшиться, а то навіть погіршиться. Я дививсь поміж гіллям, як опускається небо. Небо опускається вранці, цей феномен ще не досить вивчений. Воно немов наближається, щоб бачити. Хіба що земля піднімається, щоб її похвалили перед тим, як вона рушить далі.
Я не переповідатиму своїх міркувань. А втім, переповісти їх було б неважко. Скінчилися вони постановою, яка дала змогу написати наступну сторінку.
– Ти виспався? – запитав я сина, тільки-но він розплющив очі. Я міг би розбудити його, але ні, я дав йому прокинутись природно. Зрештою син сказав мені, що почувається недобре. На запитання він часто відповідав отак непрямо. – Де ми, – знову запитав я, – і яке тут село найближче? – Син назвав мені. Я знав це село, бував у ньому, то було майже містечко, щастя не відвернулося від нас. Серед жителів я навіть мав кількох знайомих. – Який сьогодні день? – Син відповів, ні на мить не завагавшись. Але ж він тільки пригадував те, що знав! Я вже казав вам, що в історії та географії він не мав собі рівні. Саме від нього я дізнався, що річка Злягання омиває місто Кондом. – Гаразд, мовив я, – ти негайно підеш до Голя, в тебе є на це – я підрахував – щонайбільше три години. – Син здивовано витріщився на мене. – Там, – провадив я далі, – ти купиш велосипед у доброму стані, якщо можна, вживаний. Можеш заплатити до нього до п'яти фунтів. – Я дав йому п'ять фунтів купюрами по десять шилінгів. – Треба, що він мав дуже міцний багажник, – наставляв я далі, – а якщо буде не досить міцний, заміниш його дуже міцним. – Я намагався говорити ясно. Запитав, чи син задоволений. Він, здається, був незадоволений. Я повторив свої настанови і знову запитав, чи він задоволений. Син видавався радше приголомшеним. То був, мабуть, наслідок, великої радості, що опанувала його. Можливо, не вірив своїм вухам. – Ти хоч зрозумів? – запитав я. Як добре вряди-годи насолоджуватися бодай трохи справжньою розмовою. – Повтори мені, що ти маєш робити, – наказав я. Це був єдиний спосіб дізнатися, чи він зрозумів.
– Я повинен піти до Голя, – мовив він, – за п'ятнадцять миль звідси.
– П'ятнадцять миль? – перепитав я.
– Так, – кивнув син.
– Гаразд, кажи далі.
– Купити велосипед, – сказав син. Я чекав. Але далі ні звуку.
– Велосипед! – обурився я. – Та в Голі мільйон велосипедів! Який велосипед?
Син замислився.
– Уживаний, – навмання бовкнув він.
– А якщо не знайдеш уживаного? – запитав я.
– Ти сказав, що вживаний, – відповів син. Я надовго замовк.
– Якщо не знайдеш уживаного, – озвався нарешті я, – що ти робитимеш?
– Ти мені не сказав, – протягнув син. Який це відпочинок – мати змогу інколи поговорити.
Скільки я дав тобі грошей? – запитав я.
Син порахував купюри:
– Чотири фунти десять шилінгів.
– Рахуй знову, – мовив я.
Він порахував знову:
– Чотири фунти десять шилінгів.
– Дай мені їх, – звелів я. Син дав купюри і я порахував їх. Чотири фунти, десять шилінгів. – Я тобі дав п'ять.
Син мовчав, він давав говорити цифрам. Може, він узяв десять шилінгів собі й заховав їх?
– Виверни кишені, – наказав я. Син почав викладати все з кишень. Не забуваймо, що я й далі лежав. Син не знав, що я хворий. А втім, я й не був хворий. Я неуважно поглядав на предмети, які він розкладав переді мною. Він виймав їх з кишень один по одному, делікатно тримаючи в повітрі між вказівним і великим пальцями, показуючи їх мені з усіх боків і нарешті кладучи на землю поряд зі мною. Коли одна кишеня спорожніла, він вивернув її й потрусив. Знялася хмаринка куряви. Абсурдність цієї перевірки невдовзі тяжко пригнітила мене. Я сказав синові припинити. Ті десять шилінгів він заховав, мабуть, у рукаві або в роті. Треба, щоб я підвівся і обшукав його від голови до ніг. Але тоді б він побачив, що я хворий. Не те що я справді хворий. І чому я не хотів, щоб він знав, що я хворий? Не знаю. Я міг би порахувати гроші, які лишилися в мене. Але що це дало б? Хіба я знаю, яку суму грошей я взяв з дому? Ні. Отже, я й до самого себе залюбки застосовував сократівський метод. А чи знаю, скільки я витратив? Ні. Здебільшого під час своїх ділових подорожей я вів найсуворішу звітність, обґрунтовував геть усе аж до останнього пені своїх дорожніх витрат. А цього разу ні. Мабуть, навіть під час веселої прогулянки я б не викидав гроші на вітер з іще більшою невимушеністю. – Припустімо, я помилився, – зітхнув я. Син флегматично підбирав предмети, розкидані на землі, й розкладав їх по кишенях. Як би йому пояснити? – Лиши їх і послухай мене, – мовив я. Я протягнув йому купюри: – Порахуй. – Син порахував. – Скільки? – запитав я.
– Чотири фунти десять, – відповів він.
– Десять чого? – перепитав я.
– Десять шилінгів.
– Ти маєш чотири фунти десять шилінгів, – сказав я.
– Так, – погодився син.
– Я дав тобі чотири фунти десять шилінгів, – говорив я далі.
– Так, – кивнув син. Але ж це неправда, я дав йому п'ять фунтів.
– Ти згоден? – запитав я.
– Так, – знову підтвердив син.
– А навіщо, по-твоєму, я дав тобі стільки грошей?
– Навіщо стільки грошей? – перепитав син. Аж раптом обличчя йому проясніло: – Щоб купити велосипед.
– Який велосипед? – допитувався я.
– Уживаний, – не затнувшись відповів син.
– Невже ти думаєш, що вживаний велосипед коштує чотири фунти десять шилінгів? – запитав я.
– Не знаю, – буркнув син. Я теж нічого не знав про такі речі. Але питання полягало не в цьому.
– Що я точно тобі сказав? – наполягав я. Ми обидва намагалися пригадати.
– «Якщо можна, вживаний», – ось що я тобі сказав, – згадав я нарешті.
– Ага, – підтвердив син. Цей дует я подаю не в повному обсязі, а тільки зазначаю головні його пункти.
– Я сказав тобі не «вживаний», – пояснював я, а «якщо можна, вживаний». – Син знову почав збирати свої речі. – Облиш їх, – крикнув я, – і слухай уважно, що я кажу. – Син демонстративно кинув на землю великий клубок спутаних мотузочків. Може, й десять шилінгів десь там усередині. – Невже ти не бачиш різниці між «уживаним» і «якщо можна, вживаним»? – запитав я й подивився на годинник. Десята година. Я тільки далі заплутував наші туманні уявлення. – Більше не намагайся зрозуміти, – знову напосівся я на сина, – а слухай, що кажу, бо двічі я не казатиму. – Син підійшов до мене і став навколішки. Така картина, немов я збирався віддавати Богові душу. – Ти знаєш, що таке новий велосипед? – запитав я?
– Так, батьку, – відповів син.
– Що ж, – пояснював я, – якщо не знайдеш уживаного велосипеда, купиш новий. Повторюю. – Я повторив. – Господи, я ж казав перед цим, що не повторюватиму. – А тепер скажи мені, що ти маєш робити, – мовив я.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61