Я обурено відмовився. Потім, побачивши, що вона непохитна, поступився. Я мав занадто м'яке серце.
Щосуботи мені довозили запас пива на цілий тиждень, тобто півдюжини літрових пляшок. Я не торкався його аж до наступного дня, бо ж годиться, щоб пиво заспокоїлося після найменшого пересування. З тих шести пляшок Ґабер і я, ми вдвох, спорожнили одну. Отож лишилося п'ять, плюс недопита пляшка з минулого тижня. Я пішов до комори. Там стояло п'ять пляшок, закритих і запечатаних, і одна пляшка відкрита й на три чверті порожня. Марта поводила за мною очима. Я ходив, не кажучи їй ані слова, і знову піднявся нагору. Я просто тинявся по будинку. Зайшов до синової кімнати. Сидячи за робочим столиком, син милувався марками, в обох альбомах, великому й малому, що лежали розгорнуті перед ним. Коли я зайшов, він прожогом згорнув їх. Я одразу здогадався, що він там хитрував собі. Але спершу запитав:
– Ти зібрав свої речі?
Він підвівся, взяв рюкзак і подав мені. Я зазирнув усередину. Запустив туди руку й намацав, що там лежить, дивлячись кудись удалину. Там було все. Я віддав рюкзак, запитавши:
– А що ти робив?
– Марки розглядав, – відповів син.
– Ти називаєш це розглядати марки? – здивувався я.
– Звичайно, – відказав він мені з такою нахабністю, яку й уявити годі.
– Мовчи, брехуне! – скрикнув я. А знаєте, що він робив? Просто перекладав зі своєї власне колекції до альбому з марками-дублікатами рідкісні й вартісні марки, ті, які щодня розглядав з утіхою і з якими не міг наважитись розлучитися навіть на кілька днів. – Покажи мені свою нову марку з Тімору, оту жовту за п'ять реалів. – Син завагався. – Показуй! – закричав я. Я сам подарував йому ту марку, вона обійшлася мені у флорин. Купив у когось при нагоді.
– Я поклав її сюди, – знічено пробурмотів син, піднімаючи альбом з марками-дублікатами. Це все, що я хотів знати, власне почути, щоб він сказав сам, бо я вже знав.
– Гаразд, – мовив я, йдучи до дверей. – Ти лишиш обидва альбоми вдома, і великий, і малий. – Жодного слова докору, просте пророче майбутнє на кшталт тих форм, якими послугувався Юді. «Ваш син піде з вами». Я вийшов. Поки я тихенькою, майже манірною ходою йшов коридором до своєї кімнати, вітаючи себе, як і завжди, з м'якістю килима на підлозі, мене раптом приголомшила думка, яка спонукала мене повернутися до синової кімнати. Син сидів на тому самому місці, але в трохи іншій позі, поклавши руки на стіл і підперши голову руками. Ця картина вразила мене в саме серце, але я не відступив від свого обов'язку. Син не ворушився.
– Для більшої безпеки, – мовив я, – ми покладемо обидва альбоми до сейфу, аж поки повернемось. – Син і далі не ворушився. – Ти чуєш мене? – запитав я.
Син підскочив, перекинувши стілець, і з люттю заговорив до мене:
– Роби з ними що хочеш! Я не хочу їх бачити!
«Треба, щоб його лють угамувалася, – думав я. – треба діяти, як прохолоне». Я взяв альбоми й вийшов, не мовивши ані слова. Син не поважав мене, але вимагати саме тепер, щоб він признався в цьому, не годилося. Зупинившись у коридорі, я чув звуки падінь та ударів. Хтось інший, не мавши такого самовладання, як я, безперечно втрутився б. Мені навіть подобалося, що син дає вільний вихід своїм почуттям. Це очищає. Боятися, на мою думку, треба німих страждань.
З альбомами під пахвою я зайшов до своєї кімнати. Я вберіг сина від великої спокуси – покласти до кишені кілька марок, які він любив найдужче, щоб милуватися ними під час нашої подорожі. Ні, гідним осуду був аж ніяк не факт, що він матиме при собі кілька марок. Але то був би акт непослуху. Щоб розглядати марки, він був би змушений ховатися від батька. А якби загубив їх, а таке сталося б неодмінно, він би вдався до брехні, пояснюючи "їхнє зникнення. Ні, якщо він справді не може розлучитися зі своїми улюбленими марками, можливо, було б краще, якби він узяв увесь альбом. Адже альбом загубити важче, ніж марку. Але я був кращий суддя, ніж він, у тому, що йому можна, а чого не можна. Я ж бо знав те, чого він ще не знав: поміж інших і це випробування піде йому на користь. «Sollst entbehren», «слід зрікатися» – ось яку науку я прагнув прищепити йому, поки він молодий та піддатливий. Магічні слова, я сам до п'ятнадцяти років навіть не уявляв, що можна дотримуватися їх. І цей свій намір, навіть якщо я стану огидний синові і спонукаю його зненавидіти, трансцендувавши мою постать, саму ідею батька, я щосили намагався реалізувати. Думка, що між моєю смертю і його, він, припинивши на мить паплюжити пам'ять про мене, зможе у хвилини просвітління запитувати себе, чи не мав я слушности, була цілком достатньою для мене, відшкодовувала всі ті муки, на які я йшов і на які ще піду. Спершу він відповість негативно і знову ненавидітиме мене. Але ж зародиться сумнів. Він ще одумається. Саме отак я й міркував.
До вечері було ще кілька годин. Я вирішив по-справжньому використати їх. Адже після вечері я дрімаю. Я скинув жилетку й черевики, розстебнув штани й заліз під ковдри. Випроставшись, зігрівшись, у пітьмі, я краще розумів облудну метушню зовнішнього світу, розмістив у ньому доручену мені істоту, інтуїтивно здогадувався про курс, на який треба стати, заспокоївся в абсурдній скорботі іншого. Далеко від світу, його галасу, біганини, укусів і похмурої ясности я судив цей світ і тих, хто, як і я, безпосередньо занурений у нього, і того, хто мав потребу, щоб я його визволив, я, що не міг визволити навіть себе. Все в мороці, але той простий морок фрагментований. Маси й масиви хитаються, туманні, наче закони. Знати, з чого вони складаються, – нецікаво. Людина теж десь там, у тій величезній брилі, сформованій усіма пануваннями, проста й самотня серед інших людей і не менш позбавлена несподіванок, ніж скеля. Й десь у тій брилі, вважаючи себе за окрему істоту, заховався клієнт. Байдуже хто міг би взятися за це завдання. Але ж мені платять, щоб я шукав. Я вирушаю, й він вирізняється на загальному тлі, все своє життя він чекав тільки цього: щоб йому віддали перевагу, щоб він вважав, ніби його прокляли, ніби він щасливий і зокрема ніби він пересічний. Саме так на мене інколи діють тиша, тепло, сутінки й запахи мого ліжка. Я підвівся, вийшов, усе змінилося. Кров відхлинула від голови, звідусіль долинали звуки, що їх створювали речі, ухиляючись, зливаючись, розлітаючись клаптями, мої очі марно шукали схожих елементів, кожна точка моєї шкіри викрикувала інше послання, я хитався в тумані феноменів. Саме в полоні цих відчуттів, на щастя, як я знав, ілюзорних, я й повинен жити і працювати. Саме завдяки їм я й виявляю чуття. Чуття зненацька пробудженого болю. Воно застигло, затамувало віддих, зачекало, промовило: «Це лихе сновиддя»; або «Це якась невралгія», звело дух, знову заснуло, тремтячи й далі. Приємно, перше ніж узятися до роботи, знову зануритись у масивний, повільний світ, де все ворушиться з понурою важкістю волів, що йдуть терпляче споконвічними дорогами, і де, звичайно, всяке розслідування було б неможливим. Але тільки в даному випадку, я кажу «в даному випадку» і мав для цього й інші причини, сподіваюсь, поважні й не так приємні, як корисні. Тож лише в такій атмосфері, так би мовити, безкінечної кінцевої мети, – чом би й ні? – я наважувався придивитись до завдання, яке мав виконувати. Бо там, де не міг бути Молой, а втім, і Моран, Моран міг зосередитись на Молої.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61
Щосуботи мені довозили запас пива на цілий тиждень, тобто півдюжини літрових пляшок. Я не торкався його аж до наступного дня, бо ж годиться, щоб пиво заспокоїлося після найменшого пересування. З тих шести пляшок Ґабер і я, ми вдвох, спорожнили одну. Отож лишилося п'ять, плюс недопита пляшка з минулого тижня. Я пішов до комори. Там стояло п'ять пляшок, закритих і запечатаних, і одна пляшка відкрита й на три чверті порожня. Марта поводила за мною очима. Я ходив, не кажучи їй ані слова, і знову піднявся нагору. Я просто тинявся по будинку. Зайшов до синової кімнати. Сидячи за робочим столиком, син милувався марками, в обох альбомах, великому й малому, що лежали розгорнуті перед ним. Коли я зайшов, він прожогом згорнув їх. Я одразу здогадався, що він там хитрував собі. Але спершу запитав:
– Ти зібрав свої речі?
Він підвівся, взяв рюкзак і подав мені. Я зазирнув усередину. Запустив туди руку й намацав, що там лежить, дивлячись кудись удалину. Там було все. Я віддав рюкзак, запитавши:
– А що ти робив?
– Марки розглядав, – відповів син.
– Ти називаєш це розглядати марки? – здивувався я.
– Звичайно, – відказав він мені з такою нахабністю, яку й уявити годі.
– Мовчи, брехуне! – скрикнув я. А знаєте, що він робив? Просто перекладав зі своєї власне колекції до альбому з марками-дублікатами рідкісні й вартісні марки, ті, які щодня розглядав з утіхою і з якими не міг наважитись розлучитися навіть на кілька днів. – Покажи мені свою нову марку з Тімору, оту жовту за п'ять реалів. – Син завагався. – Показуй! – закричав я. Я сам подарував йому ту марку, вона обійшлася мені у флорин. Купив у когось при нагоді.
– Я поклав її сюди, – знічено пробурмотів син, піднімаючи альбом з марками-дублікатами. Це все, що я хотів знати, власне почути, щоб він сказав сам, бо я вже знав.
– Гаразд, – мовив я, йдучи до дверей. – Ти лишиш обидва альбоми вдома, і великий, і малий. – Жодного слова докору, просте пророче майбутнє на кшталт тих форм, якими послугувався Юді. «Ваш син піде з вами». Я вийшов. Поки я тихенькою, майже манірною ходою йшов коридором до своєї кімнати, вітаючи себе, як і завжди, з м'якістю килима на підлозі, мене раптом приголомшила думка, яка спонукала мене повернутися до синової кімнати. Син сидів на тому самому місці, але в трохи іншій позі, поклавши руки на стіл і підперши голову руками. Ця картина вразила мене в саме серце, але я не відступив від свого обов'язку. Син не ворушився.
– Для більшої безпеки, – мовив я, – ми покладемо обидва альбоми до сейфу, аж поки повернемось. – Син і далі не ворушився. – Ти чуєш мене? – запитав я.
Син підскочив, перекинувши стілець, і з люттю заговорив до мене:
– Роби з ними що хочеш! Я не хочу їх бачити!
«Треба, щоб його лють угамувалася, – думав я. – треба діяти, як прохолоне». Я взяв альбоми й вийшов, не мовивши ані слова. Син не поважав мене, але вимагати саме тепер, щоб він признався в цьому, не годилося. Зупинившись у коридорі, я чув звуки падінь та ударів. Хтось інший, не мавши такого самовладання, як я, безперечно втрутився б. Мені навіть подобалося, що син дає вільний вихід своїм почуттям. Це очищає. Боятися, на мою думку, треба німих страждань.
З альбомами під пахвою я зайшов до своєї кімнати. Я вберіг сина від великої спокуси – покласти до кишені кілька марок, які він любив найдужче, щоб милуватися ними під час нашої подорожі. Ні, гідним осуду був аж ніяк не факт, що він матиме при собі кілька марок. Але то був би акт непослуху. Щоб розглядати марки, він був би змушений ховатися від батька. А якби загубив їх, а таке сталося б неодмінно, він би вдався до брехні, пояснюючи "їхнє зникнення. Ні, якщо він справді не може розлучитися зі своїми улюбленими марками, можливо, було б краще, якби він узяв увесь альбом. Адже альбом загубити важче, ніж марку. Але я був кращий суддя, ніж він, у тому, що йому можна, а чого не можна. Я ж бо знав те, чого він ще не знав: поміж інших і це випробування піде йому на користь. «Sollst entbehren», «слід зрікатися» – ось яку науку я прагнув прищепити йому, поки він молодий та піддатливий. Магічні слова, я сам до п'ятнадцяти років навіть не уявляв, що можна дотримуватися їх. І цей свій намір, навіть якщо я стану огидний синові і спонукаю його зненавидіти, трансцендувавши мою постать, саму ідею батька, я щосили намагався реалізувати. Думка, що між моєю смертю і його, він, припинивши на мить паплюжити пам'ять про мене, зможе у хвилини просвітління запитувати себе, чи не мав я слушности, була цілком достатньою для мене, відшкодовувала всі ті муки, на які я йшов і на які ще піду. Спершу він відповість негативно і знову ненавидітиме мене. Але ж зародиться сумнів. Він ще одумається. Саме отак я й міркував.
До вечері було ще кілька годин. Я вирішив по-справжньому використати їх. Адже після вечері я дрімаю. Я скинув жилетку й черевики, розстебнув штани й заліз під ковдри. Випроставшись, зігрівшись, у пітьмі, я краще розумів облудну метушню зовнішнього світу, розмістив у ньому доручену мені істоту, інтуїтивно здогадувався про курс, на який треба стати, заспокоївся в абсурдній скорботі іншого. Далеко від світу, його галасу, біганини, укусів і похмурої ясности я судив цей світ і тих, хто, як і я, безпосередньо занурений у нього, і того, хто мав потребу, щоб я його визволив, я, що не міг визволити навіть себе. Все в мороці, але той простий морок фрагментований. Маси й масиви хитаються, туманні, наче закони. Знати, з чого вони складаються, – нецікаво. Людина теж десь там, у тій величезній брилі, сформованій усіма пануваннями, проста й самотня серед інших людей і не менш позбавлена несподіванок, ніж скеля. Й десь у тій брилі, вважаючи себе за окрему істоту, заховався клієнт. Байдуже хто міг би взятися за це завдання. Але ж мені платять, щоб я шукав. Я вирушаю, й він вирізняється на загальному тлі, все своє життя він чекав тільки цього: щоб йому віддали перевагу, щоб він вважав, ніби його прокляли, ніби він щасливий і зокрема ніби він пересічний. Саме так на мене інколи діють тиша, тепло, сутінки й запахи мого ліжка. Я підвівся, вийшов, усе змінилося. Кров відхлинула від голови, звідусіль долинали звуки, що їх створювали речі, ухиляючись, зливаючись, розлітаючись клаптями, мої очі марно шукали схожих елементів, кожна точка моєї шкіри викрикувала інше послання, я хитався в тумані феноменів. Саме в полоні цих відчуттів, на щастя, як я знав, ілюзорних, я й повинен жити і працювати. Саме завдяки їм я й виявляю чуття. Чуття зненацька пробудженого болю. Воно застигло, затамувало віддих, зачекало, промовило: «Це лихе сновиддя»; або «Це якась невралгія», звело дух, знову заснуло, тремтячи й далі. Приємно, перше ніж узятися до роботи, знову зануритись у масивний, повільний світ, де все ворушиться з понурою важкістю волів, що йдуть терпляче споконвічними дорогами, і де, звичайно, всяке розслідування було б неможливим. Але тільки в даному випадку, я кажу «в даному випадку» і мав для цього й інші причини, сподіваюсь, поважні й не так приємні, як корисні. Тож лише в такій атмосфері, так би мовити, безкінечної кінцевої мети, – чом би й ні? – я наважувався придивитись до завдання, яке мав виконувати. Бо там, де не міг бути Молой, а втім, і Моран, Моран міг зосередитись на Молої.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61