Бойчука, Б. Рубдака, Ю. Тарнавського, Е. Андієвсь-
кої, Г. Васильківської, Патриції Килини (американки
за походженням, що пише українською мовою). Вони
почали видавати річник «Нова поезія». Про естетичні
засади групи Юрій Тарнавський писав: «НЙГ не була
літературною школою, а групою людей, яких об'єднува-
ло зацікавлення літературою, в першу чергу, нетради-
ційною поезією. Була це реакція проти стилів, що існу-
вали в українській літературі того часу як на еміграції,
так і на Україні. Зверталися ми майже виключно до
особистих тем, свідомо цураючись патріотичних... Від-
чували мі всі, що українська література цілковито ли-
шалась поза модерними літературними рухами західного
світу і що нашим обов'язком було те змінити» (47,
с. 4). .
5 — Уроки з народознавства 65
Подаємо зразок поезії одного з представників «Нью-
Йоркської групи» — Юрія Тарнавського:
В кімнатах
Я люблю вигідну географію
архіпелагів моїх кімнат,
монотонні краєвиди стін
і середземноморський клімат ванн.
Люблю лежати в білій тіні стель
і слухати, як ростуть годинники
і як меблі пускають коріння
у вовняний гумус килимів.
Плекаю я в своїх кімнатах
слухняні клюмби порядку,
а під теплими листвами ребер
серце, пласке, як блощиця.
Інший цікавий факт. Щоб зберегти повну свободу
думати й писати у згоді зі своєю совістю, Василь Барка,
світової слави автор романів, поем, драматичних творів,
есеїст, перекладач, патріарх української літератури
(йому 87 років), не входить до жодних угруповань, спі-
лок і клубів. За словами Дмитра Степовика, доктора
мистецтвознавства, «друкувався по різних країнах і
континентах... його знають скрізь. Крім України. Його
друкують різні видавництва, крім українських. А всі
тисячосторінкові філософські поеми й романи — про
Україну» (40, с. 5). Це і роман-набат «Жовтий князь»
(про страшний голодомор на Україні), і драматична
поема «Кавказ», праця над якою забрала 47 років, і
численні поетичні збірки.
Нас приємно дивує стурбованість більшості співвіт-
чизників за кордоном долею України. Вони діляться
досвідом, асигнують кошти, щоб незалежна Україна як
повноцінна цивілізована країна якнайшвидше долучи-
лася до світового співтовариства.
Так, Омелян Пріцак, професор Гарвардського уні-
верситету, член Нобелівського комітету, очолює Інсти-
тут сходознавства ім. А. Кримського в м. Києві. Тарас
Гунчак, доктор філології, відомий історик,— редактор
журналу «Сучасність», який нині виходить у Києві.
Джордж Грабович, професор Гарвардського університе-
ту,— автор праці «Поет як міфотворець» з нетрадицій-
ним баченням Т. Шевченка. Осип Зінкевич, громадянин
США,— директор українського незалежного видавницт-
ва «Смолоскип», в якому вийшла друком «Невольнича
муза» І. Калинця, книга публіцистики Є. Сверсткжа,
збірка творів І. Багряного «Під знаком скорпіона»»
Тетяна та Омелян Антоновичі, визнані авторитети в ук-
раїнській громаді США,— фундатори недержавної пре-
мії за праці, що розкривають історію та культуру на-
роду. Фундація Антоновичів існує вже 10 літ. Перший
її лауреат — Василь Стус. Серед зарубіжних лауреатів
премії — відомі у нас письменники В. Барка, Е. Анді-
євська, Н. Лівицька-Холодна, літературознавці Ю. Ше-
вельов, Г. Костюк, Ю. Лавріненко, історик О, Субтель-
ний, економіст Б. Гаврилишин. Високої честі удостоїли-
ся й діячі материкової України — Л. Костенко, В. Шев-
чук, «1. Дзюба, І. Драч, В. Дрозд, М. Брайчевський.
Учень: «ІММІГРАЦІЯ ДО КАНАДИ».
Масове переселення українців до Канади почалося
наприкінці XIX ст. Канада виправдала сподівання укра-
їнських емігрантів. Першими українськими емігрантами
в Канаді стали Іван Пилипів та Василь Єленяк, меш-
канці села Небилів на Галичині, які 7 вересня 1891 р.
прибули на нове місце проживання. Згодом, повернув-
шись до Галичини, Іван Пилипів переконав ще 6 сімей
переселитися. А в 1892 році вони заснували перше ук-
раїнське поселення в місцевості Една-Стар (провінція
Альберта).-
Земля прерій дуже родюча, води було вдосталь, ве-
ликі запаси деревини і клімат майже такий, як в Ук-
раїні.
Дбаючи про заселення прерій, канадський уряд про-
давав землю за символічну ціну— Ю доларів за 160 ак-
рів. Українцям дозволяли селитися компактно, поряд зі
своїми співвітчизниками. Політичний устрій Канади то-
го часу був стабільним і демократичним.
Українські іммігранти освоїли мільйони акрів зем-
лі, утвердилися в новому середовищі, і канадці були
змушені визнати їх як громадян.
Історично українська етнічна група нині одна з най-
більших етнічних меншостей Канади—І млн. чол. (4%
населення). Основні місця проживання — провінції
Онтаріо, Альберта, Манітоба, Саскачеван, Квебек,
Британська Колумбія.
Першими інституціями українців на канадській зем-
лі були церкви. Потім виникли братства. Нині більшість
українських політичних, Іромадських і культурних
організацій, церков об'єднані в національну координацій-
ну раду — Конгрес українців в Канаді. В Оттаві працює
Українське інформаційне бюро, що предсіашіяє інтере-
си української громади перед парламентом і урядом.
В Канаді також знаходяться виконавчі комітети Сві-
тового конгресу вільних українців, що об'єднує багато
українських осередків Заходу.
Важливим осередком культурного розвитку є різно-
манітні фундації. Найбільша з них — Українська фун-
дація ім. Т. Шевченка (заснована в Вінніпезі 1936 р.),
яка фінансує культурні заходи.
Українці в Канаді зберегли і розвинули мову, звичаї,
народну хореографію, музичне, образотворче, прикладне
мистецтво, літературу, геатр. Найпопулярнішими з'усіх
видів мистецтва є народні танці. Ними захоплюються
майже 10 тис. чол., об'єднаних в 150 танцювальних груп.
В Канаді налічується 150 діючих українських хорів,
існує великий ринок для українських художників (най-
більший у Торонто). Велика кількість українців працює
у професійному канадському кіно, телебаченні. В 70-х
роках в деяких містах Канади було розпочато показ
телепрограм для української громади, а в Торонто від-
буваються регулярні передачі українською мовою. У
багатьох українських громадах Канади можна почути
регулярні радіопередачі українською мовою.
Після другої світової війни у зв'язку із напливом
повоєнної еміграції в Канаді впроваджено розвиток
університетських програмних курсів з українських сту-
дій. Головні центри українських студій розташовані в
-Оттаві, Торонто, Вінніпезі, Саскатуні, Едмонтоні (в 12
канадських університетах).
Українську мову, літераіуру, культуру вивчають у
широкій мережі громадських шкіл, відомих під назвою
-«рідні школи». Це суботні або вечірні школи, що утри-
муються українськими церквами, громадами і розрахо-
вані на учнів початкових класів. Для учнів середньої
школи працюють «курси українознавства».
Найпоширеніші україномовні видання: «Український
голос», «Новий шлях», «Гомін України», «Життя і сло-
во», «Українські вісті».
(Інсценування уривка із новели Василя Стефаника
-«Камінній хрест»).
(Учні виконують емігрантську пісню «(Г)ой росте
спориш»):
(Г)ой росте спориш, гой росте спориш,
Стелиться дорогою,
Бувай здорова, родинко моя,
Бо я вже на дорозі,
68
Ой росте спориш, ой росте спориш.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52
кої, Г. Васильківської, Патриції Килини (американки
за походженням, що пише українською мовою). Вони
почали видавати річник «Нова поезія». Про естетичні
засади групи Юрій Тарнавський писав: «НЙГ не була
літературною школою, а групою людей, яких об'єднува-
ло зацікавлення літературою, в першу чергу, нетради-
ційною поезією. Була це реакція проти стилів, що існу-
вали в українській літературі того часу як на еміграції,
так і на Україні. Зверталися ми майже виключно до
особистих тем, свідомо цураючись патріотичних... Від-
чували мі всі, що українська література цілковито ли-
шалась поза модерними літературними рухами західного
світу і що нашим обов'язком було те змінити» (47,
с. 4). .
5 — Уроки з народознавства 65
Подаємо зразок поезії одного з представників «Нью-
Йоркської групи» — Юрія Тарнавського:
В кімнатах
Я люблю вигідну географію
архіпелагів моїх кімнат,
монотонні краєвиди стін
і середземноморський клімат ванн.
Люблю лежати в білій тіні стель
і слухати, як ростуть годинники
і як меблі пускають коріння
у вовняний гумус килимів.
Плекаю я в своїх кімнатах
слухняні клюмби порядку,
а під теплими листвами ребер
серце, пласке, як блощиця.
Інший цікавий факт. Щоб зберегти повну свободу
думати й писати у згоді зі своєю совістю, Василь Барка,
світової слави автор романів, поем, драматичних творів,
есеїст, перекладач, патріарх української літератури
(йому 87 років), не входить до жодних угруповань, спі-
лок і клубів. За словами Дмитра Степовика, доктора
мистецтвознавства, «друкувався по різних країнах і
континентах... його знають скрізь. Крім України. Його
друкують різні видавництва, крім українських. А всі
тисячосторінкові філософські поеми й романи — про
Україну» (40, с. 5). Це і роман-набат «Жовтий князь»
(про страшний голодомор на Україні), і драматична
поема «Кавказ», праця над якою забрала 47 років, і
численні поетичні збірки.
Нас приємно дивує стурбованість більшості співвіт-
чизників за кордоном долею України. Вони діляться
досвідом, асигнують кошти, щоб незалежна Україна як
повноцінна цивілізована країна якнайшвидше долучи-
лася до світового співтовариства.
Так, Омелян Пріцак, професор Гарвардського уні-
верситету, член Нобелівського комітету, очолює Інсти-
тут сходознавства ім. А. Кримського в м. Києві. Тарас
Гунчак, доктор філології, відомий історик,— редактор
журналу «Сучасність», який нині виходить у Києві.
Джордж Грабович, професор Гарвардського університе-
ту,— автор праці «Поет як міфотворець» з нетрадицій-
ним баченням Т. Шевченка. Осип Зінкевич, громадянин
США,— директор українського незалежного видавницт-
ва «Смолоскип», в якому вийшла друком «Невольнича
муза» І. Калинця, книга публіцистики Є. Сверсткжа,
збірка творів І. Багряного «Під знаком скорпіона»»
Тетяна та Омелян Антоновичі, визнані авторитети в ук-
раїнській громаді США,— фундатори недержавної пре-
мії за праці, що розкривають історію та культуру на-
роду. Фундація Антоновичів існує вже 10 літ. Перший
її лауреат — Василь Стус. Серед зарубіжних лауреатів
премії — відомі у нас письменники В. Барка, Е. Анді-
євська, Н. Лівицька-Холодна, літературознавці Ю. Ше-
вельов, Г. Костюк, Ю. Лавріненко, історик О, Субтель-
ний, економіст Б. Гаврилишин. Високої честі удостоїли-
ся й діячі материкової України — Л. Костенко, В. Шев-
чук, «1. Дзюба, І. Драч, В. Дрозд, М. Брайчевський.
Учень: «ІММІГРАЦІЯ ДО КАНАДИ».
Масове переселення українців до Канади почалося
наприкінці XIX ст. Канада виправдала сподівання укра-
їнських емігрантів. Першими українськими емігрантами
в Канаді стали Іван Пилипів та Василь Єленяк, меш-
канці села Небилів на Галичині, які 7 вересня 1891 р.
прибули на нове місце проживання. Згодом, повернув-
шись до Галичини, Іван Пилипів переконав ще 6 сімей
переселитися. А в 1892 році вони заснували перше ук-
раїнське поселення в місцевості Една-Стар (провінція
Альберта).-
Земля прерій дуже родюча, води було вдосталь, ве-
ликі запаси деревини і клімат майже такий, як в Ук-
раїні.
Дбаючи про заселення прерій, канадський уряд про-
давав землю за символічну ціну— Ю доларів за 160 ак-
рів. Українцям дозволяли селитися компактно, поряд зі
своїми співвітчизниками. Політичний устрій Канади то-
го часу був стабільним і демократичним.
Українські іммігранти освоїли мільйони акрів зем-
лі, утвердилися в новому середовищі, і канадці були
змушені визнати їх як громадян.
Історично українська етнічна група нині одна з най-
більших етнічних меншостей Канади—І млн. чол. (4%
населення). Основні місця проживання — провінції
Онтаріо, Альберта, Манітоба, Саскачеван, Квебек,
Британська Колумбія.
Першими інституціями українців на канадській зем-
лі були церкви. Потім виникли братства. Нині більшість
українських політичних, Іромадських і культурних
організацій, церков об'єднані в національну координацій-
ну раду — Конгрес українців в Канаді. В Оттаві працює
Українське інформаційне бюро, що предсіашіяє інтере-
си української громади перед парламентом і урядом.
В Канаді також знаходяться виконавчі комітети Сві-
тового конгресу вільних українців, що об'єднує багато
українських осередків Заходу.
Важливим осередком культурного розвитку є різно-
манітні фундації. Найбільша з них — Українська фун-
дація ім. Т. Шевченка (заснована в Вінніпезі 1936 р.),
яка фінансує культурні заходи.
Українці в Канаді зберегли і розвинули мову, звичаї,
народну хореографію, музичне, образотворче, прикладне
мистецтво, літературу, геатр. Найпопулярнішими з'усіх
видів мистецтва є народні танці. Ними захоплюються
майже 10 тис. чол., об'єднаних в 150 танцювальних груп.
В Канаді налічується 150 діючих українських хорів,
існує великий ринок для українських художників (най-
більший у Торонто). Велика кількість українців працює
у професійному канадському кіно, телебаченні. В 70-х
роках в деяких містах Канади було розпочато показ
телепрограм для української громади, а в Торонто від-
буваються регулярні передачі українською мовою. У
багатьох українських громадах Канади можна почути
регулярні радіопередачі українською мовою.
Після другої світової війни у зв'язку із напливом
повоєнної еміграції в Канаді впроваджено розвиток
університетських програмних курсів з українських сту-
дій. Головні центри українських студій розташовані в
-Оттаві, Торонто, Вінніпезі, Саскатуні, Едмонтоні (в 12
канадських університетах).
Українську мову, літераіуру, культуру вивчають у
широкій мережі громадських шкіл, відомих під назвою
-«рідні школи». Це суботні або вечірні школи, що утри-
муються українськими церквами, громадами і розрахо-
вані на учнів початкових класів. Для учнів середньої
школи працюють «курси українознавства».
Найпоширеніші україномовні видання: «Український
голос», «Новий шлях», «Гомін України», «Життя і сло-
во», «Українські вісті».
(Інсценування уривка із новели Василя Стефаника
-«Камінній хрест»).
(Учні виконують емігрантську пісню «(Г)ой росте
спориш»):
(Г)ой росте спориш, гой росте спориш,
Стелиться дорогою,
Бувай здорова, родинко моя,
Бо я вже на дорозі,
68
Ой росте спориш, ой росте спориш.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52