Великий майстер літератури. Фрагменти
спогадів про Івана Багряного // Дніпро, 1992.—№ 10—11.—С. 180—
183.
32. Олесь Олександр. Твори: В 2 т. / Упоряд., авт. передм. та
прим. Р. П. Радишевського,— К.: Дніпро, 1990.
33. Ольжич Олег. Цитаделя духа / Повне зібрання творів пое-
та, уривки із спогадів і праць про нього, бібліографія й фотомате-
ріали. Впорядкування, переднє слово й примітки Миколи Неврло-
го.— Братислава, 1991.
34. Очима серця. Ув'язнена лірика / Упоряд. В. І. Боровий.—
X.: Основа, 1992.
35. Пінчук Степан. Улас Самчук і його роман-епопея «Волинь»
// Самчук Улас. Волинь.— Т. 2,— С. 325—333.
36. Самчук Улас. Волинь.—Т. 1—2.—К.: Дніпро, 1993.
37. Самчук Улас. Марія. Хроніка одного життя.— К.: Рад.
письменник, 1991.
38. Самчук Улас. На білому коні // Українське слово.—Т. 2.—
С. 514—534.
39. Світо-вид. Літературно-мистецький журнал.— Київ — Нью-
Йорк, 1993.—№ 1, 2, 3, 4; 1994.— № 1, 2.
40. Степовик Дмитро. Глен Спей Василя Барки // Літ. Україна,
1991. 8 серпня.
41. Тарнавський Остап. Об'єднання українських письменників
«Слово» // Українське слово.—Т. 1.—С. 459—464.
42. Теліга Олена. Збірник / Редакція і примітки О. Жданович.—
Детройт — Нью-Йорк — Париж, 1977.
43. Українське слово. Хрестоматія української літератури та лі-
тературної критики XX ст. (у трьох книгах). Упорядники: Василь
Яременко (Україна), Євген Федоренко (США).—К.: Дніпро, 1993.
44. Франку Іван. Твори в трьох книгах—Т. 1.— К.: Наукова
думка, 1991.
45. Череватенко Леонід. «Ходи тільки по лінії найбільшого опо-
ру— і ти пізнаєш світ» // Багряний Іван. Людина біжить над прір-
вою,—К.: Укр. письменник, 1992.—С. 293—319.
46. Черкасенко Спиридон. Твори в ДРОХ томах.—Т. 1.— К.:
Дніпро, 1991.
89
І
47. Шевчук Валерій. У пошуках землі обітованої. Про Юрія
Тарнавського, поета з Нью-Иоркської групи // Україна, 1990.—
№ 10.— С. 4—6.
48. Чуб Дмитро. Живий Шевченко. Біографічні Іа .літературо-
знавчі оповіді. Післямова М. Слабошпицького.— К.: Веселка, 1994.
Г. О. ЗАЇКА,
Г, К. ДМИТРЕНКО.
ГОЛОДНИЙ РІК,
ГОЛОДНИЙ ВІК...
Історико-літературний
вечір пам'яті
На столі — розламана хлібина, поруч кетяг калини,
гілочка зеленого барвінку, букет свіжих квітів, перев'я-
заних чорною стрічкою, свічка у підсвічнику.
Лунає музика — «Реквієм» А. Моцарта (упродовж
композиції звучатиме то тихіше, то гучніше). Учні, одяг-
нені в темного кольору вбрання, виходять з обох боків
і шикуються в журавлиний ключ.
Юнак запалює свічку.
Читець: Адлер Королів. «Стіни плачу».
Не звільняється пам'ять, відлунює знову роками,
Я зітхну... Запалю обгорілу свічу.
Помічаю: не замки — твердиш, не храми —
Скам'янілий чорнозем — потріскані стіни плачу.
Піднялись, озиваються в десятиліттях
З далини, аж немов з кам'яної гори
Надійшли. Придивляюсь: «Вкраїна, двадцяте століття»
І не рік, а криваве клеймо: «Тридцять три».
Викладач (запалює свічку, бере у руки книгу-
меморіал «Голод-33», читає):
— «Літа 7441 від Сотворення світу (літа 1933) від
Різдва Христового був в Україні великий голод. Не
було тоді ні війни, ні суші, І;і потопу, ані моравиці. А
була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто
не знав, скільки невинного люду зійшло в могилу — ста-
рих, молодих, і дітей, і ще не народжених — у лонах
матерів.
До Книги буття українського народу,— якщо
таку книгу буде колись написано».
Таким епіграфом починає вступну статтю «Духовна
руїна» до книги-меморіалу «Голод-33» журналіст Лідія
Коваленко.
У передмові до цієї ж книги письменник Володимир
Маняк зазначає: «Наше видання — це і цвинтар пам и-
ті, і поминальник, і енциклопедія горя та смутку. Траге-
дія народу, висповідана голосом людей-мучеників. Кни-
га Народної пам'яті, де люди звіряються, виважують,
свідчать, де правда історії озивається в тисячах людсь-
ких доль».
Доля була невблаганною: в автомобільній катастро-
фі загинуло славне подружжя — Лідія Коваленко і
Володимир Маняк. А їхнє дітище — книга-меморіал
«Голод-33» — вже побачила світ. Посмертно митцям
присвоєно звання Лауреатів Державної премії
їм. Т. Г. Шевченка.
Це видання особливе, не призначене для одноразо-
вого прочитання. Осягти в послідовному викладі, чи-
таючи сторінку за сторінкою чорну хроніку голодомору
на Україні 1932—1933 рр.,—це непросто для нервів.
Нелегко читати, але треба. Без повної правди про ми-
нуле, якою страшною вона не була б, неможливий про-
цес оновлення та очищення.
То ж перегорнемо скорботні сторінки достовірної
народної пам'яті (виходить).
Дівчина (запалює свічку — кожен учень перед
читанням також запалює свічку пам'яті — робить крок
уперед):
«Анастасія Максимівна Кучерук, жителька с. Судачівка Чуд-
нівського р-ну Житомирської обл.: «На світі весна, а над селом
надвисла чорна хмара. Діти не бігають, не граються, сидять на дво-
рах, на дорогах. Ноги тонюсінькі, складені калачиком, великий жи-
віт між ними, голова велика, похилена лицем до землі, лиця майже
нема, самі зуби зверху. Сидить дитина і чогось гойдається всім
тілом: назад, вперед, скільки сидить, стільки й гойдається. І безко-
нечна одна пісня напівголосок: їсти, їсти, їсти. Ні від кого не
вимагаючи, а так, у простір, у світ — їсти, їсти, їсти...».
Юнак: «Петро Макарович Соловищук з села Луки Дашівсь-
кого р-ну на Вінниччині: «Батько кладе на тачку моїх два брати
і сестру, везе на цвинтар. Розгріб лопатою мамину могилу, розгор-
нув рядно, поклав їх туди ж, до мами. Батько почав лопатою ки-
дать землю в яму, а я собі руками. А тоді помер і батько... І так
91
від моєї
імена».
родини ніякого сліду — ні могили, ні хреста. Тільки
Читець: Дмитро Головко. «У той рік заніміли
зозулі».
У той рік заніміли зозулі,
Накувавши знедолений вік,
Наші ноги розпухлі узули
В кирзяки-різаки у той рік.
У той рік мати рідну дитину
Клала в яму, копнувши під бік.
Без труни, загорнувши в ряднину...
А на ранок — помер чоловік.
І невтому, трудягу старого,
Без хреста повели у той бік...
І кістьми забіліли дороги
За сто земель сибірських, сто рік.
У той рік і гілля, і коріння —
Все трощив буревій навкруги...
І стоїть ще й тепер Україна,
Як скорботна німа край могил.
Дівчина: Світ мав би розколотись надвоє, сонце
мало б перестати світити, земля перевернутися — від
того, що це було на Землі. Але світ не розколовся, Зем-
ля обертається, як їй належить, і ми ходимо по цій
землі зі своїми тривогами і надіями, ми, єдині спадко-
ємці всього, що було.
Тож пом'янімо хоч сьогодні, із спізненням у кілька
довгий десятиліть, тих великомучеників нашої тяжкої
історії — мільйони українських селян, жертв небаченого
в історії людської цивілізації голодомору.
(Хвилина мовчання).
Юнак: Історичні довідки.
а) Це було не стихійне лихо, а зумисно підготовле-
ний голодомор. У 1933 році Сталін, говорячи про підсу-
мок першої п'ятирічки, заявив: «Ми безперечно досягли
того, що матеріальне становище робітників і селян по-
ліпшується у нас із року в рік. У цьому можуть сумні-
ватися хіба що тільки запеклі вороги радянської влади».
Після такої заяви мало хто міг наважитися висловити
іншу точку зору.
б) Але становище в країні було катастрофічним.
Ще в жовтні 1932 року партійно-державна верхівка
прийняла холоднокровне рішення: вийти з кризи шляхом
конфіскації запасів зерна у хліборобній галузі.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52