148). Закінчив реальну шко-
лу в Єлисаветграді, потім навчався в Петербурзькому
політехнічному інституті. У часи першої світової війни
мобілізований, закінчив Київську військову школу. З
відновленням Української держави в 1917 р. старшина
армії УНР, з якою 1920 р. вийшов на еміграцію, прожи-
ваючи спочатку в таборі для інтернованих українських
частин в Каліші, далі в Чехії та Словаччині, де закін-
чив Подєбрадську академію (1923), потім працював ін-
женером у Польщі. Під кінець другої світової війни
оселився в Німеччині, потім у США, де і помер 16 лю-
того 1968 року.
Творча спадщина Є. Маланюка така:
1. Стилет і стилос, Подєбради, 1925; 2. Гербарій,
Гамбург, 1926; 3. Земля і залізо, Париж, 1930; 4. Зем-
на Мадонна, Львів, 1934; 5. Перстень Полікрата, Львів,
1939; 6. Вибрані поезії, Львів — Краків, 1943; 7. Влада,
Філадельфія, 1951; 8. П'ята симфонія, 1954; 9. Поезії в
одному тойИ, Нью-Йорк, 1954; 10. Остання весна, Нью-
Йорк, 1954; II. Серпень, Нью-Йорк, 1959; 12. Перстень
і посох, Мюнхен, 1972; 13. Земна Мадонна, Братислава,
1991; 14. Поезії, Львів, 1992; 15. Поезії, Київ, 1992.
Есе та літературно-критичні праці:
75
1. Нариси з історії нашої культури, 1954; 2. До
проблеми большевизму, 1956; 3. Малоросійство, 1959;
4. Книга спостережень І, 1962; II, 1966.
Поезія Є. Маланюка народжувалася в середовищі
української політичної еміграції, для якого поразка
УНР та встановлення радянської влади в Україні стало
національною трагедією. Поневіряючись все життя «на
пісках емігрантських сахар», Є. Маланюк зберіг у сво-
єму серці образ рідної України, заради неї жив і пра-
цював у світах. Патріотизм Маланюкової творчості не
декларативний. В епіцентрі його поезії є завжди і всю-
ди його рідна Україна. Вона йому ввижається вічно
ясною країною антики:
О моя степова Елладо,
Ти й тепер антична ясна!
Але часто в хвилини болю й розпуки поет сам себе
запитує:
А, може, й не Еллада Степова,
Лиш відьма-сотниківна мертва й гарна.
Що чорним ядом серце напува
І опівночі воскресає марно.
Свій гнів і прокляття рідній країні він концентрує в
образах «Чорної Еллади», «Антимарії», «звабливої
зрадниці Кармен», «покритки Катерини», «повії ханів і
царів»:
Лежиш, розпусто, на розпутті,
Не знати — мертва чи жива.
Де ж ті байки про пута куті
Та інші жалісні слова?
Хто гвалтував тебе? Безсила,
Безвладна, п'яна і німа,
Неплодну плоть, убоге тіло
Давала кожному сама.
Мізерія чужих історій
Та сльози п'яних кобзарів —•
Всією тучністю просторів
Повія ханів і царів.
«Любити й ненавидіти батьківщину дано геніям.
Так немилосердно картати Україну міг лиш той, що
був готовий за неї віддати своє життя. Той, для якого
вона «у кров і мускули вросла». Воістину небувале й
нетрадиційне для нас розуміння патріотизму!» — писав
М. Неврлий (ЗО, с. 17).
76
У «Псальмах степу» поет спокутується перед Украї-
ною:
Тепер, коли кругом руїни й вітер,
Я припадаю знов до Твоїх ніг,—
Прости, прости,— молю, невтішний митар,
Прости, що я — останній печеніг.
Прости, що я не син, не син Тобі ще,
Бо й Ти — не мати, бранко степова/
З твоїх степів летять птахи зловіщі,
А я творю зневажливі слова.
Постійно у реальному житті, в снах Є. Маланюка
з'являються «херсонські прерії — мов Січ», «все снять-
ся матернії руки, стара солома рідних стріх», «і сниться
степ твій, сняться луки і на узгір'ях — вітряки», «синя
Синюха і верби над плесом», «вольний вітер Херсонщи-
ни», «сниться гомін дубів прадідівських та річка, бідна
хата та тепла долоня сестри». Глибоке почуття любові
до України надає пекучої сили Маланюковій поезії.
За словами І. Дзюби, «Маланюкова поетика поєд-
нала в собі елементи романтизму, бароко і неокласики.
Він свідомо протистояв сентиментальності й мелодрама-
тизмові, культивував строгий стиль і лапідарний, дис-
ципліну вислову; він не потопав у емоціях, а формував
їх напругою думки; з цієї ж напруги думки народжу-
валася і його чітка разюча метафорика, і сугестивна
ритмомелодика, і енергія пластичного малюнка. Поезія
Маланюка — одне з високих явищ української літера-
тури, її видатне досягнення і з погляду стильового роз-
вою» (15, с. 135). У Є. Маланюка нема поділу на лі-
рику громадянську, інтимну, пейзажну, філософську.
Всі думки, настрої, почуття ліричного героя спрямовані
до України. Програму свого життя і творчості визначив
Маланюк вже назвою своєї першої поетичної збірки —
«Стилет і стилос» (стилет — зброя в руках воїна, сти-
лос — перо літописця). І в останній збірці поета крізь
призму філософічної мудрості, серпневої дозрілості
{збірка «Серпень») патріотична тема в ліриці Маланю-
ка звучить спокійніше і повніше:
Теїді кожен оглянеться і зрозуміє,
Що ця хата, цей шлях і цей обрій —
— це Мати-Земля,
Що її ображати ніхто не сміє —
Ні каган, ні король, ні мешканець Кремля.
Що не треба заплутано метикувати
77
В залежності від нагод і годин,—
Тільки знати:
Вона — Мати,
Ти — син.
І бачити вічність — блакить бездонну,
І тільки вічністю міряти час.
Не благати, не переконувати
Ні їх, ні нас.
У рецензії «Плід дозрілости — «Серпень», остання
книжка поета» Ю. Лавріненко констатував: «її написа-
ла вільна людина, над якою не тяжить залізна рука
партії, диктатури й цензури. Рильський і Сосюра до са-
мої смерти почували на собі ту тяжку залізну руку і не
могли в свої зрілі роки дати свій повносилий врожайний
серпень» (24, с. 156).
Поезія Євгена Маланюка е пристрасним свідченням
про драматизм історичної долі України, доносить до нас
біль і тугу вигнанців з рідного краю на чужину, що
стала їм другою батьківщиною, силу любові і ненависті.
Ми повертаємо собі ще одне ім'я справжнього сина
України. І як пророчо звучать слова самого Поета:
Ми повертаємося знов
До грунту, до джерел, до корня
Збудити плодоносну кров,
Зрости у високості горні.
Останні слова Поета звернені до отчої землі:
Ти виникаєш і зникаєш
В жагучих чорториях сна,
Моя понтійська Навсікає,
Нетлінним сяєвом ясна.
І виникатимеш довіку,
Рокам і добам навпаки,
Усупереч страшному віку —
Крізь всі епохи і віки
(«Ностальгія»)
Читець: Іван
Бразилії!»
Франк о. Із циклу «До
Коли почуєш, як в тиші нічній
Залізним шляхом стугонять вагони,
А в них гуде, шумить, пищить, мов рій,
Дитячий плач, жіночі скорбні стани,
Важке зітхання і гіркий проклін,
Тужливий спів, дівочії дисканти,
78
То не питай: Сей поїзд — звідки він?
Кого везе? Куди? Кому вздогін?
Се — емігранти.
Коли побачиш — на пероні десь
Людей, мов оселедців тих, набито,
Жінок худих, блідих, аж серце рвесь,
Зів'ялих, мов побите градом жито,
Мужчин понурих і дітей дрібних
І купою брудні, старії фанти,
Навалені під ними і при них,
На лицях слід терпінь, надій марних,
Се — емігранти.
«Учень: «ІММІГРАЦІЯ ДО ПІВДЕННОЇ АМЕРИ-
КИ»
Перші українці ступили на південноамериканський
континент в кінці XIX ст. Найстаріша етнічна група
українців проживає в Бразилії. У 1989 р. тут відзнача-
лося 100-річчя проголошення республіки, а перші укра-
їнські емігранти з'явилися ще до державного оформлен-
ня Бразилії — 1872 року. Сім'я Миколи Морозовича із
Золочівського району Галичини була піонером. Масове
переселення — з 1895 року, відоме під назвою «бразиль-
ської лихоманки».
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52
лу в Єлисаветграді, потім навчався в Петербурзькому
політехнічному інституті. У часи першої світової війни
мобілізований, закінчив Київську військову школу. З
відновленням Української держави в 1917 р. старшина
армії УНР, з якою 1920 р. вийшов на еміграцію, прожи-
ваючи спочатку в таборі для інтернованих українських
частин в Каліші, далі в Чехії та Словаччині, де закін-
чив Подєбрадську академію (1923), потім працював ін-
женером у Польщі. Під кінець другої світової війни
оселився в Німеччині, потім у США, де і помер 16 лю-
того 1968 року.
Творча спадщина Є. Маланюка така:
1. Стилет і стилос, Подєбради, 1925; 2. Гербарій,
Гамбург, 1926; 3. Земля і залізо, Париж, 1930; 4. Зем-
на Мадонна, Львів, 1934; 5. Перстень Полікрата, Львів,
1939; 6. Вибрані поезії, Львів — Краків, 1943; 7. Влада,
Філадельфія, 1951; 8. П'ята симфонія, 1954; 9. Поезії в
одному тойИ, Нью-Йорк, 1954; 10. Остання весна, Нью-
Йорк, 1954; II. Серпень, Нью-Йорк, 1959; 12. Перстень
і посох, Мюнхен, 1972; 13. Земна Мадонна, Братислава,
1991; 14. Поезії, Львів, 1992; 15. Поезії, Київ, 1992.
Есе та літературно-критичні праці:
75
1. Нариси з історії нашої культури, 1954; 2. До
проблеми большевизму, 1956; 3. Малоросійство, 1959;
4. Книга спостережень І, 1962; II, 1966.
Поезія Є. Маланюка народжувалася в середовищі
української політичної еміграції, для якого поразка
УНР та встановлення радянської влади в Україні стало
національною трагедією. Поневіряючись все життя «на
пісках емігрантських сахар», Є. Маланюк зберіг у сво-
єму серці образ рідної України, заради неї жив і пра-
цював у світах. Патріотизм Маланюкової творчості не
декларативний. В епіцентрі його поезії є завжди і всю-
ди його рідна Україна. Вона йому ввижається вічно
ясною країною антики:
О моя степова Елладо,
Ти й тепер антична ясна!
Але часто в хвилини болю й розпуки поет сам себе
запитує:
А, може, й не Еллада Степова,
Лиш відьма-сотниківна мертва й гарна.
Що чорним ядом серце напува
І опівночі воскресає марно.
Свій гнів і прокляття рідній країні він концентрує в
образах «Чорної Еллади», «Антимарії», «звабливої
зрадниці Кармен», «покритки Катерини», «повії ханів і
царів»:
Лежиш, розпусто, на розпутті,
Не знати — мертва чи жива.
Де ж ті байки про пута куті
Та інші жалісні слова?
Хто гвалтував тебе? Безсила,
Безвладна, п'яна і німа,
Неплодну плоть, убоге тіло
Давала кожному сама.
Мізерія чужих історій
Та сльози п'яних кобзарів —•
Всією тучністю просторів
Повія ханів і царів.
«Любити й ненавидіти батьківщину дано геніям.
Так немилосердно картати Україну міг лиш той, що
був готовий за неї віддати своє життя. Той, для якого
вона «у кров і мускули вросла». Воістину небувале й
нетрадиційне для нас розуміння патріотизму!» — писав
М. Неврлий (ЗО, с. 17).
76
У «Псальмах степу» поет спокутується перед Украї-
ною:
Тепер, коли кругом руїни й вітер,
Я припадаю знов до Твоїх ніг,—
Прости, прости,— молю, невтішний митар,
Прости, що я — останній печеніг.
Прости, що я не син, не син Тобі ще,
Бо й Ти — не мати, бранко степова/
З твоїх степів летять птахи зловіщі,
А я творю зневажливі слова.
Постійно у реальному житті, в снах Є. Маланюка
з'являються «херсонські прерії — мов Січ», «все снять-
ся матернії руки, стара солома рідних стріх», «і сниться
степ твій, сняться луки і на узгір'ях — вітряки», «синя
Синюха і верби над плесом», «вольний вітер Херсонщи-
ни», «сниться гомін дубів прадідівських та річка, бідна
хата та тепла долоня сестри». Глибоке почуття любові
до України надає пекучої сили Маланюковій поезії.
За словами І. Дзюби, «Маланюкова поетика поєд-
нала в собі елементи романтизму, бароко і неокласики.
Він свідомо протистояв сентиментальності й мелодрама-
тизмові, культивував строгий стиль і лапідарний, дис-
ципліну вислову; він не потопав у емоціях, а формував
їх напругою думки; з цієї ж напруги думки народжу-
валася і його чітка разюча метафорика, і сугестивна
ритмомелодика, і енергія пластичного малюнка. Поезія
Маланюка — одне з високих явищ української літера-
тури, її видатне досягнення і з погляду стильового роз-
вою» (15, с. 135). У Є. Маланюка нема поділу на лі-
рику громадянську, інтимну, пейзажну, філософську.
Всі думки, настрої, почуття ліричного героя спрямовані
до України. Програму свого життя і творчості визначив
Маланюк вже назвою своєї першої поетичної збірки —
«Стилет і стилос» (стилет — зброя в руках воїна, сти-
лос — перо літописця). І в останній збірці поета крізь
призму філософічної мудрості, серпневої дозрілості
{збірка «Серпень») патріотична тема в ліриці Маланю-
ка звучить спокійніше і повніше:
Теїді кожен оглянеться і зрозуміє,
Що ця хата, цей шлях і цей обрій —
— це Мати-Земля,
Що її ображати ніхто не сміє —
Ні каган, ні король, ні мешканець Кремля.
Що не треба заплутано метикувати
77
В залежності від нагод і годин,—
Тільки знати:
Вона — Мати,
Ти — син.
І бачити вічність — блакить бездонну,
І тільки вічністю міряти час.
Не благати, не переконувати
Ні їх, ні нас.
У рецензії «Плід дозрілости — «Серпень», остання
книжка поета» Ю. Лавріненко констатував: «її написа-
ла вільна людина, над якою не тяжить залізна рука
партії, диктатури й цензури. Рильський і Сосюра до са-
мої смерти почували на собі ту тяжку залізну руку і не
могли в свої зрілі роки дати свій повносилий врожайний
серпень» (24, с. 156).
Поезія Євгена Маланюка е пристрасним свідченням
про драматизм історичної долі України, доносить до нас
біль і тугу вигнанців з рідного краю на чужину, що
стала їм другою батьківщиною, силу любові і ненависті.
Ми повертаємо собі ще одне ім'я справжнього сина
України. І як пророчо звучать слова самого Поета:
Ми повертаємося знов
До грунту, до джерел, до корня
Збудити плодоносну кров,
Зрости у високості горні.
Останні слова Поета звернені до отчої землі:
Ти виникаєш і зникаєш
В жагучих чорториях сна,
Моя понтійська Навсікає,
Нетлінним сяєвом ясна.
І виникатимеш довіку,
Рокам і добам навпаки,
Усупереч страшному віку —
Крізь всі епохи і віки
(«Ностальгія»)
Читець: Іван
Бразилії!»
Франк о. Із циклу «До
Коли почуєш, як в тиші нічній
Залізним шляхом стугонять вагони,
А в них гуде, шумить, пищить, мов рій,
Дитячий плач, жіночі скорбні стани,
Важке зітхання і гіркий проклін,
Тужливий спів, дівочії дисканти,
78
То не питай: Сей поїзд — звідки він?
Кого везе? Куди? Кому вздогін?
Се — емігранти.
Коли побачиш — на пероні десь
Людей, мов оселедців тих, набито,
Жінок худих, блідих, аж серце рвесь,
Зів'ялих, мов побите градом жито,
Мужчин понурих і дітей дрібних
І купою брудні, старії фанти,
Навалені під ними і при них,
На лицях слід терпінь, надій марних,
Се — емігранти.
«Учень: «ІММІГРАЦІЯ ДО ПІВДЕННОЇ АМЕРИ-
КИ»
Перші українці ступили на південноамериканський
континент в кінці XIX ст. Найстаріша етнічна група
українців проживає в Бразилії. У 1989 р. тут відзнача-
лося 100-річчя проголошення республіки, а перші укра-
їнські емігранти з'явилися ще до державного оформлен-
ня Бразилії — 1872 року. Сім'я Миколи Морозовича із
Золочівського району Галичини була піонером. Масове
переселення — з 1895 року, відоме під назвою «бразиль-
ської лихоманки».
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52