Чи відомо вам
щось про цей обряд? (Якщо ні, то розповідь продовжує
вчитель).
128
Учень. Тополя — це міфічний образ — предок у
давніх слов'ян. Свято тополі проводилося наприкінці
весни. Обирали найстрункішу дівчину, руки якої підно-
сили над головою. На підняті руки навішували стрічки,
хустки, намисто, вінки і зелень. Дівчину водили селом,
полем, лугом, співаючи:
Стояла тополя край чистого поля.
Стій, тополенько, стій, не розвивайся!
Буйному вітроньку не піддавайся!
Свято тополі було поширене і на околицях старо-
давнього Києва. Тополю вважали священим деревом і
рубали тільки для жертовних вогнищ.
Учитель. Подібний обряд існував і в росіян. Там
вшановували березу. Може, хто знає, як це відбувалось?
Учень. Наприкінці весни дівчата й хлопці, взявши
з дому яєць та пирогів, йшли до лісу, де обирали гарну
молоду берізку. Прикрашали її хустинками, стрічками,
зіллям, квітами. Біля неї справляли трапезу— їли при-
несене, водили хороводи. Потім зрізували берізку й
несли до села. Деревце називали Гостейкою. Того ж
вечора знімали з Гостейки прикраси, кидали їх у річ-
ку, виконуючи при цьому ритуальні танки. Це було по-
шануванням гаїв, лісів, дерев, навколишньої природи.
(Добре було б послатись на джерело повідомленого).
Учитель. Цей обряд дуже нагадує поминаль-
ний — трапезу біля могили, принесення жертви помер-
лому. Тут дерево осмислювалось як предок роду. Де-
рево-предок прийшло в гості до роду. Це ми побачимо
далі. А зараз розглянемо ще один обряд — водіння Ку-
ща. До наших днів в с. Сварицевичах Дубнівського
району Рівненської області зберігся такий обряд. Це
найдавніше язичницьке дійство, яке дійшло до нас. Про
нього розповідає жителька села Настя Володимирівна
Легка: «Цей день ще називався «Діди». У суботу па-
лили свічки, а в неділю вдосвіта до лісу йшли Куща
збирати. На Кущі — гарній дівчині — вишиванка, весь
одяг з прикрасами, прошвами. Було, й дукачі свої дів-
чата їй повіддають. Підпережуть Кущ крайками, обо-
в'язково червоними, позатикають під них гілля берези,
клена чи липи. На голову одного або й п'ять-шість ві-
ночків покладуть, щоб не пізнали, хто ж Кущ. Тоді вже
йдуть до села. Хлопці Куща оберігають, щоб чужі не
обірвали та не забрали гостинці. В селі кожна хата
і подвір'я прибрані зеленню, зіллям: гілки липи, берези
Уроки з народознавства
129
вкопані в землю. Господарі чекають Куща. Першим
приходить зранку дитячий Кущ. Діти вступають на
подвір'я і співають:
Ой ми були у великому лісі,
Нарядили Куща з зеленого клена,
Ваша хата стоїть при дорозі,
Нарядили куща з білої берьози.
В нашого Куща ніжки-ручки невеличкі,
Треба йому, треба панчішки-черевички.
Наш Кущ поїде та до батенька в гості.
Треба йому, треба черевички на помості/
Потім ходить Кущ дівочий, якого водять дівчата. А
ввечері — найстарший Кущ — жіночий, його водять
жінки та бабусі. По селу ходить багато Кущів, і'х може
водити, хто хоче. Всі співають ритуальних пісень, а
господині обдаровують «Куща».
— Цей обряд,— продовжує вчитель,— дуже нагадує
щедрування. В давнину відбувався він одночасно з по-
минанням душ померлих. Свято Куща — це своєрідна
заборона на нищення дерев, самої природи. В цьому
обряді відбилися уявлення пво дереьо-предок, первісне
уподібнення людини предку-дереву. І тому звичай обда-
рування Куща — це ніби жертва пращурам. Про віру-
вання, що людина після смерті може перекинутися на
дерево, розказує балада. (Якщо є музичний запис тво-
ру, межна запропонувати).
Виряджала мати сина у солдати,
Молоду невістку — в поле жито жати,
Жала вона, жала, жала, вижинала,
А як зійшло сонце — тополею стала,
Прийшов син до хати: — Здрастуй, рідна мати!
Що то за тополя стоїть серед поля?
— Ой візьми ж ти, сину, острую сокиру
Та й зрубай у полі тую тополину!
Перший раз ударив — вона похилилась,
Другий, третій вдарив — вона попросилась!
— Не рубай, козаче, я твоя дружина.
Подивись: у листі спить твоя дитина!
(Зап. у 1983 р. Л. В І»аннікова в с. Губча Старокос-
тянтинівського р-ну Хмельницької обл.).
Культ дерев, священні гаї та ліси, в які не можна
було навіть заходити, був відомий не тільки серед укра-
їнців, а й серед інших народів світу. Дерева уподібню-
вали до божеств. Наприклад, дуб — Перуну, богові до-
щу й грому. Про язичницьку пожертву дубові писав
римський історик Костянтин Багрянородний: «Слов'яни
130
пливуть вниз по Дніпру. Пристають до острова св. Гри-
горія (Хортиці). На цьому острові вони приносять свої
жертви, оскільки там є дерево неймовірних розмірів —
дуб-велетень. У жертву богам вони дають живих Пта-
хів, а також прикрашають дуб стрілами. На птахів ки-
дають жереб: чи вбивати їх, чи з'їсти, чи випустити».
Культ дерев і природи тісно пов'язаний з культом
предків, тому обряди Зеленої Неділі тісно пов'язані з
поминальним звичаєм, так званими Русаліями. Поша-
нування природи сприймалося як пошанування предків,
померлих. ЛюДи вірили, що померлі мають вплив на
природу і залежно від ставлення до них живих людей
сприяють добру або роблять шкоду. Тому одночасно з
пошануванням природи навесні відбувалися поминальні
обряди. Жінки писали писанки — символ відродження
життя і природи — і приносили на могили своїх родичів.
Про це свідчить і звичай, який зберігся на Вінниччині.
На Зелені Свята криницю обов'язково квітчали, в
хаті все озеленювали, вулицю чисто вимітали і тоді
йшли на кладовище поминати покійних.
Обов'язково в ці дні приносять жертви тим помер-
лим, які втопилися або наклали на себе руки і, за по-
вір'ями, стали русалками чи мавками. Давні ці віру-
вання, що на зеленому, або Русальному тижні душі
померлих приходять до своїх родичів, живучи серед лю-
дей. Вважали, що на Русалчин Великдень русалки і
мавки заселяють поля і ліси.
Що ви знаєте про русалок?
(Учитель вислуховує учнів, підсумовує їхні розпо-
віді).
Здавна вірили, що русалки дуже красиві, стрункі, з
русявим або зеленим волоссям, із синіми очима, люб-
лять танки, співи, музику. Місячної травневої ночі зби-
раються на березі річки або озера. А під час Русалчи-
ного тижня гойдаються на гілках дерев, вбираються у
вінки з маків, ховаються по житах, плещуть у долоні,
приспівують, танцюють. Зваблюють хлопців і дівчат і
залоскочують.
На народних легендах, повір'ях виплекані кращі
художні твори. Пригадаймо «Лісову пісню» Лесі Укра-
їнки, Скільки тут таємничої краси, світла, добра, народ-
ної мудрості! «На озері розкрились лілеї білі і зазоло-
тіли квітки на лататті. Дика рожа появляє ніжні пуп'ян-
ки. З-за стовбура старої розщепленої верби, півусохлої„
9* 13*
Пограймось, погуляймо
Та пісеньку заспіваймо:
Ух, ухі
Солом'яний дух, дух!
4 Мене мати породила,
Нехрещену положила.
Місяченьку!
Наш голубоньку!
Ходи до нас вечеряти:
У нас козак в очереті,
В очереті, в осоці,
Срібний перстень на руці;
Молоденький, чорнобровий;
Знайшла вчора у діброві.
Світи довше в чистім полі.
Щоб нагулятись доволі.
Поки відьми ще літають,
Поки півні не співають,
Посвіти нам... Он щось ходить!
Он під дубом щось там робить.
Ух, ух!
Солом'яний дух, дуяі
Мене мати породила,
Нехрещену положила.
Чому люди боялися русалок?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52
щось про цей обряд? (Якщо ні, то розповідь продовжує
вчитель).
128
Учень. Тополя — це міфічний образ — предок у
давніх слов'ян. Свято тополі проводилося наприкінці
весни. Обирали найстрункішу дівчину, руки якої підно-
сили над головою. На підняті руки навішували стрічки,
хустки, намисто, вінки і зелень. Дівчину водили селом,
полем, лугом, співаючи:
Стояла тополя край чистого поля.
Стій, тополенько, стій, не розвивайся!
Буйному вітроньку не піддавайся!
Свято тополі було поширене і на околицях старо-
давнього Києва. Тополю вважали священим деревом і
рубали тільки для жертовних вогнищ.
Учитель. Подібний обряд існував і в росіян. Там
вшановували березу. Може, хто знає, як це відбувалось?
Учень. Наприкінці весни дівчата й хлопці, взявши
з дому яєць та пирогів, йшли до лісу, де обирали гарну
молоду берізку. Прикрашали її хустинками, стрічками,
зіллям, квітами. Біля неї справляли трапезу— їли при-
несене, водили хороводи. Потім зрізували берізку й
несли до села. Деревце називали Гостейкою. Того ж
вечора знімали з Гостейки прикраси, кидали їх у річ-
ку, виконуючи при цьому ритуальні танки. Це було по-
шануванням гаїв, лісів, дерев, навколишньої природи.
(Добре було б послатись на джерело повідомленого).
Учитель. Цей обряд дуже нагадує поминаль-
ний — трапезу біля могили, принесення жертви помер-
лому. Тут дерево осмислювалось як предок роду. Де-
рево-предок прийшло в гості до роду. Це ми побачимо
далі. А зараз розглянемо ще один обряд — водіння Ку-
ща. До наших днів в с. Сварицевичах Дубнівського
району Рівненської області зберігся такий обряд. Це
найдавніше язичницьке дійство, яке дійшло до нас. Про
нього розповідає жителька села Настя Володимирівна
Легка: «Цей день ще називався «Діди». У суботу па-
лили свічки, а в неділю вдосвіта до лісу йшли Куща
збирати. На Кущі — гарній дівчині — вишиванка, весь
одяг з прикрасами, прошвами. Було, й дукачі свої дів-
чата їй повіддають. Підпережуть Кущ крайками, обо-
в'язково червоними, позатикають під них гілля берези,
клена чи липи. На голову одного або й п'ять-шість ві-
ночків покладуть, щоб не пізнали, хто ж Кущ. Тоді вже
йдуть до села. Хлопці Куща оберігають, щоб чужі не
обірвали та не забрали гостинці. В селі кожна хата
і подвір'я прибрані зеленню, зіллям: гілки липи, берези
Уроки з народознавства
129
вкопані в землю. Господарі чекають Куща. Першим
приходить зранку дитячий Кущ. Діти вступають на
подвір'я і співають:
Ой ми були у великому лісі,
Нарядили Куща з зеленого клена,
Ваша хата стоїть при дорозі,
Нарядили куща з білої берьози.
В нашого Куща ніжки-ручки невеличкі,
Треба йому, треба панчішки-черевички.
Наш Кущ поїде та до батенька в гості.
Треба йому, треба черевички на помості/
Потім ходить Кущ дівочий, якого водять дівчата. А
ввечері — найстарший Кущ — жіночий, його водять
жінки та бабусі. По селу ходить багато Кущів, і'х може
водити, хто хоче. Всі співають ритуальних пісень, а
господині обдаровують «Куща».
— Цей обряд,— продовжує вчитель,— дуже нагадує
щедрування. В давнину відбувався він одночасно з по-
минанням душ померлих. Свято Куща — це своєрідна
заборона на нищення дерев, самої природи. В цьому
обряді відбилися уявлення пво дереьо-предок, первісне
уподібнення людини предку-дереву. І тому звичай обда-
рування Куща — це ніби жертва пращурам. Про віру-
вання, що людина після смерті може перекинутися на
дерево, розказує балада. (Якщо є музичний запис тво-
ру, межна запропонувати).
Виряджала мати сина у солдати,
Молоду невістку — в поле жито жати,
Жала вона, жала, жала, вижинала,
А як зійшло сонце — тополею стала,
Прийшов син до хати: — Здрастуй, рідна мати!
Що то за тополя стоїть серед поля?
— Ой візьми ж ти, сину, острую сокиру
Та й зрубай у полі тую тополину!
Перший раз ударив — вона похилилась,
Другий, третій вдарив — вона попросилась!
— Не рубай, козаче, я твоя дружина.
Подивись: у листі спить твоя дитина!
(Зап. у 1983 р. Л. В І»аннікова в с. Губча Старокос-
тянтинівського р-ну Хмельницької обл.).
Культ дерев, священні гаї та ліси, в які не можна
було навіть заходити, був відомий не тільки серед укра-
їнців, а й серед інших народів світу. Дерева уподібню-
вали до божеств. Наприклад, дуб — Перуну, богові до-
щу й грому. Про язичницьку пожертву дубові писав
римський історик Костянтин Багрянородний: «Слов'яни
130
пливуть вниз по Дніпру. Пристають до острова св. Гри-
горія (Хортиці). На цьому острові вони приносять свої
жертви, оскільки там є дерево неймовірних розмірів —
дуб-велетень. У жертву богам вони дають живих Пта-
хів, а також прикрашають дуб стрілами. На птахів ки-
дають жереб: чи вбивати їх, чи з'їсти, чи випустити».
Культ дерев і природи тісно пов'язаний з культом
предків, тому обряди Зеленої Неділі тісно пов'язані з
поминальним звичаєм, так званими Русаліями. Поша-
нування природи сприймалося як пошанування предків,
померлих. ЛюДи вірили, що померлі мають вплив на
природу і залежно від ставлення до них живих людей
сприяють добру або роблять шкоду. Тому одночасно з
пошануванням природи навесні відбувалися поминальні
обряди. Жінки писали писанки — символ відродження
життя і природи — і приносили на могили своїх родичів.
Про це свідчить і звичай, який зберігся на Вінниччині.
На Зелені Свята криницю обов'язково квітчали, в
хаті все озеленювали, вулицю чисто вимітали і тоді
йшли на кладовище поминати покійних.
Обов'язково в ці дні приносять жертви тим помер-
лим, які втопилися або наклали на себе руки і, за по-
вір'ями, стали русалками чи мавками. Давні ці віру-
вання, що на зеленому, або Русальному тижні душі
померлих приходять до своїх родичів, живучи серед лю-
дей. Вважали, що на Русалчин Великдень русалки і
мавки заселяють поля і ліси.
Що ви знаєте про русалок?
(Учитель вислуховує учнів, підсумовує їхні розпо-
віді).
Здавна вірили, що русалки дуже красиві, стрункі, з
русявим або зеленим волоссям, із синіми очима, люб-
лять танки, співи, музику. Місячної травневої ночі зби-
раються на березі річки або озера. А під час Русалчи-
ного тижня гойдаються на гілках дерев, вбираються у
вінки з маків, ховаються по житах, плещуть у долоні,
приспівують, танцюють. Зваблюють хлопців і дівчат і
залоскочують.
На народних легендах, повір'ях виплекані кращі
художні твори. Пригадаймо «Лісову пісню» Лесі Укра-
їнки, Скільки тут таємничої краси, світла, добра, народ-
ної мудрості! «На озері розкрились лілеї білі і зазоло-
тіли квітки на лататті. Дика рожа появляє ніжні пуп'ян-
ки. З-за стовбура старої розщепленої верби, півусохлої„
9* 13*
Пограймось, погуляймо
Та пісеньку заспіваймо:
Ух, ухі
Солом'яний дух, дух!
4 Мене мати породила,
Нехрещену положила.
Місяченьку!
Наш голубоньку!
Ходи до нас вечеряти:
У нас козак в очереті,
В очереті, в осоці,
Срібний перстень на руці;
Молоденький, чорнобровий;
Знайшла вчора у діброві.
Світи довше в чистім полі.
Щоб нагулятись доволі.
Поки відьми ще літають,
Поки півні не співають,
Посвіти нам... Он щось ходить!
Он під дубом щось там робить.
Ух, ух!
Солом'яний дух, дуяі
Мене мати породила,
Нехрещену положила.
Чому люди боялися русалок?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52