', Норми права, спрямованi на деяке регулювання тривалостi i робочого часу, пов'язанi з розвитком капiталiстичного способу Е Виробництва на початку XIX ст. Але ще в умовах феодального 1 суспiльства в Англiє, що була пiонером розвитку капiталiстич- ного виробництва, з'явилися першi законодавчi акти (в 1349, i ^496 та 1582 рр.), якими встановлювався 13-годинний мiнiмальний робочий день. Здiйснювалося обмеження не максимальноє, а мiнiмальноє тривалостi робочого часу.
В дореволюцiйнiй Росiє по сутi не було законодавства про обмеження робочого часу аж до 1897 р. Щоправда, деяка регламентацiя робочого часу вводилась указом Петра i вiд 5 квiтня 1722 р. В 32 глави XII цього указу говорилось, що в перiод з 10 березня по 10 вересня бити в дзвiн на роботу вранцi за годину до сходу сонця, а ввечерi з роботи - через годину пiсля його заходу, за календарем (тобто бити в дзвiн вранцi - о 4,5 1 години, а ввечерi - о 7 годинi).
Навеснi 1896 р. вiдбувся перший масовий страйк пiтерських ткачiв, якi заявили вимоги про обмеження робочого часу. ; В сiчнi 1897 р. масовий страйковий рух повторився з тими ж вимогами. Царський уряд вiдчув загрозу своуму iснуванню i був змушений видати закон вiд 2 червня 1897 р. <Про скорочення робочого дня на фабриках i заводах i про встановлення святкового вiдпочинку>. Законом встановлювався робочий день тривалiстю в 11,5 години на добу.
Пiсля прийняття цього закону становище трудящих не по-ЛЦiшилось, оскiльки загальна кiлькiсть робочих годин на рiк єбiльшилась за рахунок зменшення кiлькостi святкових днiв.
286
ОСОБЛИВА ЧАСТИШ
Лютнева революцiя в Росiє 1917 р. не вирiшила питання про обмеження тривалостi робочого дня. Дiяльнiсть Тимчасового уряду по введенню восьмигодинного робочого дня звелася до того, що в особливому комiтетi мiнiстерства працi було тiльки обговорено, але без будь-яких наслiдкiв, питання про порядок роботи по створенню такого законодавства.
Пiсля бiльшовицького перевороту першим законодавчим актом про працю був декрет вiд 29 жовтня (11 листопада) 1917 р. <Про восьмигодинний робочий день>. Цей декрет став прикладом для революцiйне настроуних мас у деяких краєнах твропи, де також був уведений восьмигодинний робочий день (Нiмеччина, Австрiя, Фiнляндiя, Англiя, iталiя).
В Украєнi Центральною Радою 25 сiчня 1918 року був прийнятий i ухвалений Закон про восьмигодинний робочий день. Закон прийнятий <в вiдмiну та поправку> статей 64, 65, 68-70, 72-75 та 193-201 Устава о промьiшленном труде. Закон поширювався на всi пiдприумства, в яких прикладауться наймана праця, незалежно вiд розмiру цих пiдприумств, так i вiд того, кому вони належать.
Робiтничим часом або часом робочих годин на добу вважауться той час, в який згiдно умовi найму (статтi 48, 60, 96, 98 i 103 Устава о промьiшленном труде) робiтник повинен бути на промисловiм пiдприумствi i в розпорядженнi завiдуючого ним для виконання роботи.
Робочий день, який встановлюуться нормами внутрiшнього розпорядку пiдприумств (п. 1 ст. 103 Устава о промьiшленном труде - нормальний робочий час), не повинен бути вище 8 годин на добу та 48 годин на тиждень, рахуючи сюди i час, потрiбний для чистки машин та на наведення порядку в робiтничому помешканнi. Перед Рiздвом (24 грудня) та перед Трiйцею праця закiнчууться у 12 годин дня (наведено за мовою орiгiна-лу - В.П.). В листопадi 1919 р. на першiй мiжнароднiй конференцiє Лiги Нацiй була досягнута загальна угода про прийняття конвенцiє про восьмигодинний робочий день.
В СРСР на вiдзначення десятирiччя жовтневоє революцiє ЦВК СРСР манiфестом вiд 15 жовтня 1927 р. постановив забезпечити протягом найближчих рокiв перехiд вiд восьмигодинного до семигодинного робочого дня промислових працiвникiв без зменшення єх заробiтноє плати.
В розвиток цього манiфесту ЦВК i РНК СРСР сiчня 1929 р. прийняли постанову <Про семигодинний робочий день>, якою
Роздiл IX. Робочий час i час вiдпочинку
287
переважну бiльшiсть робiтникiв виробничих пiдприумств було поступово переведено на семигодинний робочий день. Вводилася шестиденка - п'ятиденний робочий тиждень з одним вихiдним днем. Тривалiсть робочого тижня фактично встановлювалась в 35 годин. Кожний шостий день - 6, 12, 18, 24 та ЗО числа кожного мiсяця, незалежно вiд того, на який день тижня вони припадали, оголошувались вихiдними днями.
Однак у зв'язку з напруженням мiжнародноє обстановки указом Президiє Верховноє Ради СРСР вiд 26 червня 1940 р. <Про перехiд на восьмигодинний робочий день, на семиденний робочий тиждень i про заборону самовiльного уходу робiтникiв i службовцiв з пiдприумств i установ> було здiйснено перехiд на восьмигодинний робочий день'. Тривалiсть робочого дня з семи годин була збiльшена до восьми, робочий тиждень 'встановлювався в 48 годин при шести робочих днях з одним вихiдним у недiлю.
Фактично було проведено закрiплення (<закрiпачення>) працюючих за пiдприумствами i установами, оскiльки заборонявся самовiльний уход робiтникiв i службовцiв iз державних, кооперативних i громадських пiдприумств i установ, а також самовiльний перехiд з одного пiдприумства на iнше або з однiує установи в iншу. В ст. 4 цього указу зазначались випадки, коли директор пiдприумства i начальник установи мали право i були зобов'язанi дати дозвiл на уход робiтника i службовця. За запiзнення на роботу, прогули i самовiльне залишення роботи було встановлено кримiнальну вiдповiдальнiсть.
Заборона залишати роботу i кримiнальна вiдповiдальнiсть за це були скасованi лише указом Президiє Верховноє Ради СРСР вiд 25 квiтня 1956 р. <Про скасування судовоє вiдповiдальностi робiтникiв i службовцiв за самовiльне залишення пiдприумств i установ i за прогул без поважних причин>.
До скасування судовоє вiдповiдальностi за самовiльне залишення пiдприумств Радянський Союз разом з Украєнською РСР i Бiлоруською РСР вступили в члени Мiжнародноє Органiзацiє Працi (МОП). Ця органiзацiя ще у 1935 р. прийняла Конвенцiю № 47 <Про 40-годинний робочий тиждень>. Але ця Конвенцiя протягом тривалого часу не набирала чинностi, оскiльки вiдповiдно до iснуючих положень Конвенцiя набирау чинностi за умови, якщо вона ратифiкована не менше як двома краєнами - членами МОП. На момент вступу Украєни в МОП
Див.: Ведомости Верхов. Совета СССР. 1940. № 20.
288
ОСОБЛИВА ЧАСТИНА
Конвенцiя № 47 була ратифiкована лише однiую краєною - Новою Зеландiую.
В 1956 р. Украєна разом з Бiлорусiую i Радянським Союзом ратифiкували Конвенцiю № 47, i ця Конвенцiя набрала чинностi. Почався новий етап скорочення робочого часу, який в Украєнi був завершений в 1993 р. прийняттям Верховною Радою закону вiд 17 листопада 1993 р.
Робочий час - поняття багатозначне. Як економiчне поняття робочий час - це частка iндивiдуальноє участi працюючих у спiльнiй працi. Розмiр суспiльне необхiдноє частки (мiри) працi на кожному етапi iсторичного розвитку обумовлений соцiально-економiчними i полiтичними чинниками. Урегульована законом частка (мiра) працi набувау правовоє форми, стау юридичне обов'язковою нормою тривалостi працi робiтникiв i службовцiв.
Предметом правового регулювання робочий час стау лише тодi, коли вiн виступау як мiра працi, змiстом трудових вiдносин. Час i розпорядок працi в особистому господарствi (наприклад, праця ремiсника), так само, як i час працi, який виступау засобом виконання зобов'язань в цивiльних майнових вiдносинах, не регламентууться правом.
Встановлена державою норма робочого часу у узаконеною часткою суспiльне> необхiдноє працi, яку кожний робiтник i службовець повинен виконувати.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144